Передплата 2024 «Добре здоров’я»

У режимі очікування

Книгарні спорожніли, концертні зали і театри зачинилися або приймають лише частину відвідувачів. Культура замовкла. До чого призведе такий вимушений авітаміноз прекрасного?

Першою і головною жертвою пандемії стала економіка. З цим ніхто не сперечається. І хоча торговельні кораблі й раніше борознять простори океанів, комерційного ентузіазму не спостерігається. Вірус розміром із десяту частку мікрона загальмував, а іноді й повністю зупинив процеси життєдіяльності світової економічної машини, від якої залежить усе, зокрема розвиток таких сфер, як освіта і культура. Щоб підтримати їх, багаті держави полізли у свої засіки, діставши запаси на чорний день. Чорний день, схоже, швидко розрісся до «чорного року». І якщо світова економіка потихеньку підлаштовується під нові умови, то про культуру цього не скажеш. Їй ставлять фінансові крапельниці, однак на ноги вона підніметься не скоро. І за кордоном, і у нас.

Я добре пам’ятаю, як у вісімдесяті писав у шухляду. Роками сидів, друкував на машинці або строчив від руки оповідання та повісті, відправляючи їх у теки. Потім на картонній ламінованій обкладинці зеленого або червоного кольору товстим олівцем виводив назву тексту і з відчуттям прийнятого в той час глибокого задоволення ховав у ящик, а коли там закінчувалося місце, складав на підлозі під столом. Головне, щоб там, під столом, залишалася вільною вузька ніша для ніг. Відчуття глибокого задоволення вимагало іноді протягнути ноги і відкинутися на спинку стільця.

Ось і зараз я повторюю цей рух, закінчивши розділ нового роману, який мені здається вдалим. Як і тоді, я не думаю про майбутнє твору, хоча проблем цензури давно не існує. Просто тепер у мене завдяки пандемії занадто багато часу для творчості. Як у вісімдесяті. Тоді я нікуди не поспішав, за кордон не їздив, бо не міг — не випускали. І зараз не можу — бо не впускають. Тоді я оживляв життя подорожами автостопом, тепер сам за кермом і можу розвіятися по дорогах рідної країни, неодмінно знову повертаючись до письмового столу, за яким працюю.

Тихо і сумно

З’явилося відчуття, що знову працюю на майбутнє. Як у далекі вісімдесяті. Я не знав, коли воно настане, але був упевнений: «Захід нам допоможе!» (Ільф і Петров, хотіли вони цього чи ні, виростили в мені здоровий і веселий цинізм і навіть самоцінізм як досить агресивну форму самоіронії.) На Захід я тоді потайки через друга-поляка передавав свої рукописи в надії, що їх видадуть там. Друг-поляк Сташек, який регулярно перетинав радянсько-польський кордон, потайки привозив мені з Польщі письмові відмови іноземних видавництв. Так я і жив, радіючи з того, що мій таємний канал СРСР — Захід діє, хоч і не приносить плодів.

Зараз усе і так, і не так. Я пишу в стіл. І одночасно відправляю рукописи електронною поштою своїм закордонним видавцям. Тут книги теж можна видавати. Але виникає питання: навіщо і для кого? Спочатку всі непродуктові магазини, зокрема книжкові, стояли зачиненими. Потім їх відкрили, але вони стали схожі на музеї. Рідкісні відвідувачі заходили, дивилися з романтичним сумом на обкладинки книг і йшли. Вони немов торкалися поглядом до прекрасного минулого, якого не повернути. Я теж так заходив. Немов виконував ритуал — ритуал прощання з колишнім світом культури. Саме такий настрій виникав у мене в тихій і порожній книгарні.

Мене заспокоювали, казали, що все нормально, нікуди культура не пропала. Запевняли, що культура разом із книжковою торгівлею пішла в інтернет.

Я перевірив і частково погодився з цим твердженням. Так, торгівля пішла в інтернет, і люди повірили в Нову пошту. Стали чекати її есемесок, як раніше чекали листів від коханих. І я піддався цьому тихому оптимізму і вперше у своєму житті саме під час пандемії став замовляти книги в онлайн-магазинах із доставкою додому.

Товар для душі

Але торгівля — процес обростання людини товарами, а не культурою, нехай навіть ці товари і виявляться культурними. Культура — щось більше, ніж товар. Це другий одяг. Перший одяг покриває і гріє тіло. Другий — гріє думки і, вибачте за пишномовність, душу. Навіть те, як і якими словами ми думаємо, визначається нашою культурою. Ну, а вже з того, як ми говоримо вголос, будь-яка людина зрозуміє: біля телевізора ми росли чи біля книжкової полиці.

Й ось я дивлюся на себе у дзеркало. Не у звичне дзеркало, а в уявне. І не на своє обличчя, а на відчуття і на внутрішній стан. Те, що я бачу, мене не тішить. Я чітко відчуваю культурний авітаміноз. Я намагався і намагаюся компенсувати живе культурне спілкування зумами і скайпами, став частіше слухати радіо, частіше беру в руки книги і прийшов до того, що можу читати три книги одночасно в залежності від настрою. Так, напевно, відбувається з людиною у тюрмі цивілізованої держави. Вона має доступ до світу культури без доступу до світу. Через неповнозвучність культури навколо мене я страждаю як реципієнт і страждаю як майстровий цієї самої культури. Те, що культура притихла, мене пригнічує.

Так, те, що культура притихла, це сумний факт. Навіть якщо письменники і не пишуть у стіл, навіть якщо їхні книги зараз видають, то вони потрапляють у виставкові зали книжкових магазинів, але не обов’язково в руки читачів. Самі книгарні на межі закриття. Книговидавці — на межі банкрутства. Книжкові форуми та виставки скасовані або переведені в онлайн. Нам намалювали небо: «Солнячный круг, небо вокруг, это рисунок мальчишки…»

Не створюючи і не купуючи нового, ми витягуємо з шаф старе. Не купуючи нові черевики, продовжуємо носити вже стоптані. Не наповнюючи культуру новим звучанням, ми знову починаємо наспівувати «старі пісні про головне», водночас намагаючись не вимовляти слів. Мугикаючи мелодію. Адже слова застарівають швидше, ніж музика. Хоча талановито написана музика несе в собі сенс саме тих слів, які під неї співали. Згадаймо хоча б Утомленное сонце.

Врятувати становище

Зараз, навіть якщо композиторам вдається знайти оркестр і почати репетиції нового твору, немає гарантій, що музика долетить до слуху свого адресата. Дозволена заповнюваність концертних та інших залів відсікає половину культурної публіки. Відтята половина, відчувши свою вразливість, таїть безадресну образу. Безадресна образа — це, в принципі, образа на всіх, і на державу зокрема. Вона призводить до конфлікту між культурною людиною і безкультурною державою.

Цікаво, якому відсотку українських громадян зараз здається, що вони живуть у «безкультурній державі»? Не беруся судити, але цей відсоток може збігтися з відсотком активних реципієнтів культури — читачів, кіноманів, театралів, меломанів, завсідників музеїв і виставок. Тобто йдеться все одно про меншість. Не маргінальну і не пасивну. Це заради них держава й у звичайні, безвірусні часи робила жести в бік культури. Це заради них і зараз Міністерство культури закликає представників культурного цеху звертатися по матеріальну допомогу на виживання.

Держава готова частково покривати збитки культурної індустрії. Це, звісно, похвально. В Європі теж рятують культурні індустрії. Але в Європі одночасно культура рятує людей. Лікарі рятують хворі тіла, а культура, знову-таки вибачте за пишномовність, підтримує дух. Саме цим я пояснюю те, що і в Європі, й Америці продажі книг під час пандемії зросли на 20−40%. Замість квитків у закриті театри і кінотеатри люди ще глибше пішли в читання літератури. Спрацював звичайний компенсаторний механізм людської психології.

Чому цей механізм не спрацював у нас? Цікаве питання, яке варто було б поставити фахівцям із соціальної психології. Разом з іншими, не менш важливими питаннями.

Куди пішли театрали, коли закрилися театри? Чи повернуться вони в театри, коли обмеження на зайнятість залів повністю скасують? Чи чекає наше суспільство відновлення колишнього культурного життя або очікує чогось нового? Чи зміниться вимушене мовчання культури її бурхливим розвитком?

Ось мої п’ять запитань, і не по одному в день, а відразу. Коли я дізнаюся або зрозумію відповіді, у мене виникнуть інші питання. Так і має бути. Ми розвиваємося тільки тоді, коли хочемо зрозуміти більше, ніж розуміємо. Вірус дав нам достатньо часу на роздуми. Результати цих роздумів проявляться у реальному житті, як тільки світ, а разом із ним і культура вийдуть із режиму очікування, як тільки кнопка «пауза» буде відтиснутою.

Джерело

Схожі новини