«Коли мама вступила у партію, я на знак протесту на дзеркалі написала помадою The Beatles forever»

Ще влітку я писала про стильного «патлатого чувака», який привертає своїм виглядом увагу перехожих. Довге волосся, обрамлене тасьмою на чолі, стильні джинси (влітку короткі шорти). Це Алік (Олег) Олісевич, один із перших хіпі міста Львова. Точніше, він один з перших, хто зберігся «хіпарем» до наших днів. Алік ніколи не був у комсомолі, бо, як сам зізнається, навіть за «хіпівський» вигляд його не могли туди прийняти. Так, його тоді хотіли «переламати», але нікому це не вдалося — ані вчителям, ані батькам, ані згодом партійним «божкам».

А все сталося тоді, коли вперше почув гурт «Бітлз». Казав, що тоді йому мало дах не знесло.

Ера «бітломанії» заволоділа світом. Діти і підлітки, які наслідували «Бітлз», були противниками того, що їм нав’язувало суспільство. Одне слово, бунтарі! Бо таким був лідер гурту «Бітлз» Джон Леннон — бунтар, революціонер духу, що вплинув на світосприйняття кількох поколінь. В’їдливого дотепника і невиправного вільнодумця Леннона з дитинства вирізняло бунтарство, що стало його життєвим стилем. Він був одним із ключових представників контркультури ХХ століття і зробив творчість інструментом протесту. Ба, більше — автор антивоєнних гімнів та політичних маніфестів повернув свій Орден Британської імперії Її Величності королеві! Це був нечуваний крок! Джон Леннон наважився протистояти американському президентові і надихав своїх шанувальників особистою сміливістю. І з нього брали приклад не лише на «дикому загниваючому Заході», а й у колишньому радянському союзі. Хоча тим, хто ріс за «залізною завісою» наслідувати «Бітлів» було значно дуже складно.

Таким, як «бітлз» Леннон є Алік Олісевич та його «половинка» Наталя Пуша-Веселка. Я не раз бачила на різноманітних художніх виставках цих представників покоління «хіпі». Але якось не випадало ближче познайомитися. Однак на нещодавньому Осінньому салоні «Високий Замок» пан Алік сказав: «Познайомтеся, це моя Пуша».

Худорлява, висока на зріст жінка, одягнута у плетене спицями і гачком різнокольорове вбрання, усміхнулася: «Я люблю дарувати подарунки. І для вас щось маю. Це я сама зробила. І взагалі, все, що на мені — це все творіння моїх рук», — сказала Пуша і витягнула з саморобної торбинки плетене з ниток коло, до якого було причеплене пір’я голуба. «Нехай це стане вашим оберегом», — сказала жінка.

В одній із львівських кав’ярень, де ми згодом зустрілися, Наталя Пуша-Веселка (Сидоренко) розповіла, що усе своє життя боролася проти «совка» — тодішньої системи.

— Знаєте, мене хотіли «переламати через коліно», — каже пані Наталя. — Нормального життя у прямому сенсі цього слова у мене не було ніколи. Тільки бунтарство. Я закінчила медучилище. Але за спеціальністю дуже мало працювала. На життя заробляла виробами, які створювала сама — в’язані светри, різноманітні браслети з ниток, бісеру, шнурівок — фенічки, а також інші речі хендмейд, які у мене замовляли. Ніколи не ставила свою ціну, брала стільки, скільки хто давав.

Жінка розповідає, що вона, найімовірніше, бунтівницею і народилася. Лев за гороскопом, Наталя Пуша-Веселка, ніколи не жила за принципом, як «треба». У неї були свої погляди і свої принципи. А ще — нетерпимість до жодного насильства.

Коли Наталі виповнилося 7 місяців, мама віддала дівчинку на виховання бабусі і дідусеві, які жили у полтавському Гадячі — щоб не заважала робити кар’єру. «Мама — це „бонапарт у спідниці“, керувала клінікою для партійних працівників, мною практично ніколи не цікавилася. Батько був головним лікарем психдиспансеру у Полтаві. Сама не розумію — для чого вони мене народили», — зітхає Наталя.

Коли у 70-х роках минулого століття вперше почула «Бітлз», її наче перемкнуло. А ще «підігріла» стаття у журналі «Вокруг света» — про хіпі, яку дала їй почитати бабуся. «Ось, прочитай, — сказала вона. — Це — твоє майбутнє».

Колись 11-річну Наталю намагалася оббрехати касирка у магазині — сказала, що дівчинка вкрала цукерки. За це мама відшмагала доньку тоненьким прутиком, який виламала біля магазину. Але Наталя ніколи нічого не крала! Пояснень мама не слухала, і Наталя їй прокусила вену. А за брехню наступного дня прийшла у той магазин і плюнула в обличчя тій касирці. Це був дитячий протест. Несправедливості і брехні вона не терпіла з дитинства.

Коли отримала паспорт, вперше втекла з дому. Таким був її протест, як тільки почула, що мама вступила у комуністичну партію. «Як вона могла? Вступити у те криваве лайно? Зі мною тоді була істерика», — продовжує Пуша. — Знаєте, яким тоді був мій протест? Прибігла до мами і дефіцитною французькою помадою на дзеркалі написала The Beatles forever. Мамаша не сподівалася такого і вигукнула, що поки я живу у неї, буде так, як вона хоче. На що я їй відповіла: «Я вже не живу у тебе». І почала пакувати речі. А мамаша мені знову кидає «Захочєш жрать, пріпалзьош». І тоді я гордо заявила, що ніколи не приповзу!".

І вона пішла. Була чужою серед своїх, стала своєю серед чужих. Її закрутило доросле життя — хлопці, алкоголь, сигарети.

— Горілку ми не вживали, тільки — вино. Але його було так багато, що довелося лікуватися від алкозалежності. На стакан я сіла, коли від наркоти у засвіти пішли мої друзі. Я не знала, як далі жити, було страшенно тяжко. Але я була свідома того, що маю вилікуватися.

— А ви вживали наркотики?

— Ніколи! Травку закурити — могла. Але не більше.

— І більше алкоголь не вживали?

— Чому не вживала? Ще й як вживала! Приблизно у 40 років серйозно так випивала. Але закодувалася, бо хотіла вийти з того страшного стану. Знову ж таки — мене ніхто не змушував. Могла бухати — і все. Але я хотіла вийти з того дурману. Я це розуміла і визнавала. І сама прийняла рішення — треба закодуватися.

Одного разу з Наталею трапилася майже містична історія. Якось зайшла у продуктовий магазин. Туди увійшов чоловік, який тримав на руках пухнастого котика — рудого, як вогонь. «Боже, яке пухнасте диво. Пуша така», — промовила вона. А чоловік запитав, чи хотіла б вона отримати такий подарунок, бо кошеня сиділо на дереві і плакало. А вдома у того чоловіка — доберман. Так Пуша з’явилася у Наталі вдома.

— Це було таке створіння неймовірне, — каже пан Наталя. — Мені здавалося, що Пуша мене розуміє. Вона застрибувала мені на плече. Але як тільки бачила, що на столі з’являється пляшка, лапкою збивала цю пляшку на підлогу. Я пообіцяла Пуші, що питання з алкоголем буде вирішене. І закодувалася. Пуша була моїм ангелом-охоронцем. Точніше, мій ангел-охоронець в образі Пуші мене вберіг від тої залежності.

— І тому ви стали Пушею. А чому Веселка?

— Ой, я такою веселковою була ще у 16 років. Різнобарвний одяг на мені, як на веселці. І така кличка за мною йде по житті. Мене всі веселкою називали. Отже, я — Наталя Пуша-Веселка. Ще мене називали Леді-Мадонна. Але я цю «клікуху» не виправдала. Леді-Мадонна — це про багатодітну матір.

— А ви?

— А я — ніяка матір. У мене нема дітей. Переважна більшість людей, хоче мати дітей, а не бути батьками. А бути батьками — це ціле мистецтво. Мене природа таким мистецтвом не наділила.

— А як познайомилися з Аліком Олісевичем?

— У соцмережах я виклала своє фото — веселковий шалик і вся така різнокольорова. І Алік мені підписав: «Справжня жінка-веселка». Потім поспілкувалися телефоном, тоді побачили одне одного по відеодзвінку. А потім я приїхала до Львова…

З Аліком Олісевичем Пуша-Веселка «дійшли до спільного знаменника». Люди з однаковими поглядами на життя, неймовірною любов’ю до музики і гострою непримиренністю до несправедливості.