Що нам робити з Білоруссю

Перше. На якийсь період часу, відносно невеликий, Лукашенко може розраховувати на певну фінансову, організаційну та дипломатичну підтримку. За необхідності і на військову, але при дуже складних обставинах зовнішньої загрози чи агресії. Такі не передбачаються і навряд чи будуть.

Друге. Буквально останньої миті, за кілька днів до зустрічі в Сочі, в Кремлі відмовилися від підготовленого аншлюсу Білорусі у вигляді так званої глибокої інтеграції.

Пов'язано це з багатьма причинами. Насамперед економічними і фінансовими проблемами російського бюджету через катастрофічне падіння цін на вуглеводні та відсутність перспектив їхнього відновлення до мінімально прийнятного рівня для Москви.

Відносини з західними країнами гірше нікуди, і реальна перемога на виборах в США Джо Байдена. Як наслідок, є загроза ухвалення «санкцій з пекла», а слідом за американцями більш сміливими стануть і європейці. За таких умов йти на нарив із Заходом через Білорусь Путін дуже боїться.

Третє. У Кремлі і його околицях панічно бояться революційної зарази. Від українських майданів, від грузинської революції троянд, від киргизьких і вірменських протестів. Включати до складу країну, охоплену революційним поривом, для Кремля смертельно небезпечно. До того ж іще не заспокоївся Хабаровськ, і що буде далі при загальному погіршенні ситуації, ніхто не знає, але небезпечно і страшно вже зараз.

Проте від загальної стратегії придушення революції в Білорусі не відмовилися, змінилася тільки тактика.

Логіка революційного розвитку говорить про те, що при триваючому опорі диктатора неминуче станеться радикалізація протестів. Так і до стрілянини по людях недалеко. Звідси цілком зрозуміла необхідність вироблення стратегії і тактики поведінки найближчих сусідів Білорусі. України це стосується повною мірою.

Звісно ж, позиція Києва щодо режиму Лукашенка недостатньо чітка і, найголовніше, тверда. І це при тому, що нашій країні завдано образи в історії з вагнерівцями. Незалежно від нашої внутрішньої дискусії з цього приводу.

Київ продовжує ігрища з Москвою щодо Донбасу і тому не хоче проявляти достатньої твердості. Як щодо Росії, так і Білорусі. Ця тактика тупикова. Москва розуміє лише мову твердості і сили. Все інше вона сприймає як слабкість, і її вимоги будуть тільки збільшуватися.

За таких умов Київ повинен зайняти чітку і недвозначну позицію і приєднатися до, нехай неформальної, коаліції Польщі та країн Балтії з підтримки протестного руху в Білорусі. Вона не повинна обмежуватися засудженням, обуренням та іншими вербальними виразами, а перейти в систему конкретних дій. Серед них можна виділити наступні.

По-перше, за прикладом Литви і Латвії максимально спростити можливість білоруським громадянам перебувати в Україні й отримувати відповідний статус. Особливо це стосується тих, кого переслідує нинішня білоруська влада. У нас із Білоруссю безвізовий режим, і це істотно спрощує ситуацію. Головне, щоб не почалися ігрища Міграційної служби. Негативні приклади такого ми знаємо.

Як заявила міністр внутрішніх справ Литви Рита Тамашунене: «Департамент міграції почне розгляд заяв висококваліфікованих фахівців до їхнього прибуття в Литву. Зараз найголовніше — забезпечити безперешкодне виконання процедур». Нам варто придивитися до цього прикладу

По-друге, потрібно негайно вжити заходів щодо залучення білоруських IT-компаній, які зараз планують переїзд в інші юрисдикції. Багато вже перебралися в Литву і Латвію, деякі в Польщу. Україна повинна подбати про те, щоб вони переїжджали в нашу країну.

Не потрібно створювати для них особливих умов, просто привести наші правила у відповідність до європейських та кардинально стримати чиновницький запал, щоб навіть думати не можна було про віджимання і закриття бізнесу. Це піде на користь і вітчизняному бізнесу і прибулому. В результаті виграє економіка, надійдуть податки, а з ними наповниться бюджет. Тільки не потрібно чекати, а треба діяти, бо наші сусіди вже цим займаються, і щільно.

При цьому не повинно бути ілюзій. З потоком біженців та політемігрантів до нас будуть засилати відверту і приховану російську агентуру. Її у нас вистачає своєї, причому в високих київських кабінетах. СБУ роботи додасться, але без цього ніяк.

Досить багато пишуть, що лідери білоруських протестів є російськими ставлениками і Москва, цілком імовірно, може з ними домовитися в разі відходу Лукашенка. З цієї точки зору Україна все одно, хто у сусідів буде керувати.

Звісно ж, що це дещо спрощений підхід. Безперечно, серед кандидатів у президенти своєю проросійською позицією виділявся Валерій Цепкало. Як сказав білоруський політолог Франак Вечорка, цей колишній кандидат комсомолець в гіршому сенсі цього слова. З початком протестів багато разів звертався до Путіна з закликами втрутитися і сприяти відходу Лукашенка. Однак під час кампанії рейтинг Цепкала не піднімався вище 15−20%, і його шанси на обрання були відносно невеликі.

Реальним кандидатом на перемогу був Віктор Бабарика. Багато хто його проросійськість відносить на довгі роки управління «Білгазпромбанком», тісно пов'язаним із «Газпромом».

Однак, є і зустрічні припущення. Бабарика відомий як меценат і захисник білоруської культури. У 2018 році за ініціативою Віктора Бабарика «Білгазпромбанк» профінансував видання 15 тис. примірників п'ятитомника Світлани Алексієвич для передачі їх у дар білоруським бібліотекам. За його сприяння в Білорусь було повернуто оригінал Біблії Франциска Скорини, а також картин Марка Шагала, Леона Бакста. Його банк фінансував видання книг білоруською мовою.

Є відома закономірність: проросійські кандидати часто стають на антиросійські позиції, коли входять або наближаються до влади. У цьому сенсі дуже характерна трансформація Світлани Тіхановської.

Її довгий час, як і вона сама, сприймали як проміжну постать із незрозумілими політичними поглядами. Досить згадати, як під час виборчої кампанії вона ретельно уникала питання приналежності Криму або відповідала максимально ухильно.

У міру розростання протестів і розширення втручання Росії її висловлювання набувають якщо не антиросійського характеру, то демонструють дедалі більшу відстороненість від Москви. Звісно ж, цей факт є досить важливим, оскільки в разі відходу Лукашенка на якийсь період часу саме Тіхановська стане президентом до проведення нових виборів.

Хто б не став президентом Білорусі, він повинен буде враховувати, що економіка країни на 80% прив'язана до Росії, і змінити це становище швидко не вийде при всьому бажанні.

Київ повинен враховувати таку об'єктивну обставину при формуванні своєї політики щодо Мінська.

Джерело