Віддзеркалення усміхнених облич

«Від дзвінкого веселого сміху горе

тікає, мов чорт, зачувши півня.

Це рецепт, який я рекомендую всім;

він зберігає свою силу, поки існує світ"

В.Лібкнехт

Звідки з'являються на лицях посмішки?!

Звідки беруться сумні, нудні і безтолково-невеселі люди?!

Звідки виникає бажання розповідати смішні історії (про себе) і звідки появляється нестримна охота запам'ятовувати їх, описувати іншим, щоб двері сміху відкривалися кожному?!

І звідки отой сміх береться, коли людина й над лишеньком своїм сміється?!

А знайдеш відповідь, — то й серце відгукнеться і личко приязно всміхнеться ?!

А, може, відгукнеться радісно й охоче, читаючи нову, щойно видану, книженцію Юрія Николишина «Звідки росте борода» (без знаку запитання!), що інтригує і манить уже від початку.

У цій книзі вже від обкладинки все продумано кмітливо і образно, і загадково. У відблиску над назвою ліворуч на обкладинці читається «невидима нитка буття», можливо, та, що поруч із клубочка в'ється-тягнеться крізь текст, крізь речення й через нанизування слів так туго в'яжеться в узори оповідок і наближає нас до буйно-бородатої та пишно-волосатої, як з глибини віків, неначе з каменю витесаної голови. Вона ніби зізнається в сталості істини, відкритої давно: «Сміх тішить, і лікує, і рятує». І множаться численні запитання: «Звідки? Звідки смішні історії, події й оповідки?!»

Властиво, книга «Звідки росте борода» — збірка кумедних історій з реального життя.

Не комічних чи комедійних, а кумедних. Слово «кумедії» — розмовне, із лексикону усних оповідок й більше вживається в усних переказах, ніж в літературі.

«Комедія, та й годі» — кажемо, як то буває звично, неначе присуд остаточний даємо якомусь явищу або смішній пригоді.

Цей народницько-іронічний жанр, очевидно, автором облюбований не випадково, бо ж історії-пригоди записані ним з голосу героїв оповідок, «із перших уст».

Веселі випадки з життя сучасників, що вкладені у мозаїку книги, як кумедні події, веселі пригоди, зберігають свою неповторність, всю атмосферу, аромат та відчуття яскравого й смішного. Подані письменником в такому радісно-комічнім тоні-камертоні, що оживають зримо та ще й читаються певною мірою, як документ чи свідчення про наше покоління та про епоху наших буднів, про взаємини у сім'ях, між жінками і чоловіками.

Тільки той гумор, який виник на основі життєвої правди, житиме довго, а записаний та художньо опрацьований, має шанс затриматися іще довше. Істинно комічне зберігається, як вишуканий анекдот або прислів'я. І значення тоді немає, коли це трапилося, відкіля з'явилося. Крилаті вислови живущі, а люди теж окрилюються вмінням посміятись над собою. Це ще і рятівна та характерна риса українців. Недарма ж бо зберігся вислів мудреця (можливо, бородатого?), який колись давно означив влучно й мудро: «Дорослими ви стаєте того дня, коли вперше по-справжньому посміялися… над самим собою».

А наша Королева Поезії, геніальна Ліна Костенко теж нагадує не забувати про веселість духа «…тож веселімось, людоньки, на людях, хай меле млин свою одвічну дердь…». Та теж рятівний афоризм послала: «Не будь Рабом і смійся, як Рабле!»

Бо сміх — це сила і звитяга до мужності. Певну мірку її виявили герої оповідок, хто охоче відгукнувся на оригінальний заклик Юрія Николишина. Ця багатосмислова літературна авантюра автору вдалася у повноті можливостей, які він талановито використав і майстерно втілив. Знать недарма, запалений ідеєю своєю, горів і говорив: «…довкола стільки прикрощів і нарікань, то ж мені хочеться, щоб люди трохи посміялись…»

А й справді, це чудове, небуденне прагнення, хоча би через книгу, може й не для широкого загалу, змінити ауру пригніченого духу, розвіяти її хоча б на мить. А виявилось, це немов би стало містичним передчуттям біди, що так раптово страхом паралізувало всіх тепер.

А перші описи пригод смішних з'явилися в журналі «Дзвін» ще до жахливого нашестя коронавірусу. А вже у розпал жаху апокаліптичного, коли реалії життя такі вражаюче трагічні, в рік цих злоносних двох двадцяток — 2020! — виходить книга про історії кумедні.

Читаючи, мені прийшло на гадку порівняння — це, наче, наш новітній «Декамерон», чи що?! Відлуння лиха соціального, неначе надаремно людством призабутого? Там теж своєрідна збірка оповідок, пригадуєте? У розпал чуми десятеро молодих флорентійців (семеро жінок і троє чоловіків) зустрілись в храмі Санта Марія Новелла, домовившись покинути зачумлене місто і протягом десяти днів розповідають новели, щодня по одній. «Декамерон» — від грецької — десятиденник, а карантин у нас триває майже рік! У тих новелах Дж. Бокаччо дає читачам розраду й добрі поради, зображає повсякденне життя в усій розмаїтості подій і людських вчинків: комічних, романтичних, трагічних… Буття там постає у радощах і болях, в сміхові й сатирі, в яскравому зображенні людей тогочасного італійського суспільства.

Ви відчуваєте, яка невидима нитка буття снується, в'ється й в'яже нас? Людський феномен повниться дивами, бо, виявляється, багато що повторюється, а бажання розповідати про смішне, так виглядає, завжди рятівне. Ми, погамовуючи самолюбство, привідкриваємося перед іншими навіть у несподіваних зізнаннях. Це власноприкладно і щиросердно робить автор у книзі «Звідки росте борода».

В оповіданнях про себе Юрій Николишин гранично відвертий і не лякається «оголення думок» про свою персону, про звичне всім нам роздвоєння особистості, про своє alter ego. З деяких кумедних історій дізнаємося про його стосунки із випадково стрічними людьми та з найріднішими. Автор усміхнений і доброзичливий, завжди внутрішньо уважний і допитливий як в книзі, так і у житті. Він, людяно-відкритий, зізнається, що мав пригоду, яка звільнила його від маскування і повернула глянути на себе збоку саме тоді, коли вважав «ніби вже й не я в реальному світі дзеркал». Та зустріч випадкова в оповідці «Воно й видно» підтвердила силу насмішки, про яку не побоявся розказати й нам.

На грані одкровень, як приклад іншим, виводить автор себе в оповідках, які обмірковує та коментує вишукано й іронічно, як і кожну пригоду в своїй книзі. Запам'ятовуються кумедні історії, коли потрапили з приятелем Олегом у відділок німецької поліції, коли, прогулюючись з малолітнім сином площею Ринок, автор підловив себе на думці, що й сам би повторив сміливий жест, так вправно та відверто скоєний синком з задком туристки. А про пригоду у сім'ї з магнітиками й кока колою так живописно і відверто описав, що це впізнавано й типово для більшості наших сімей, неначе для архіву сфотографував.

Цікавий сповідальний монолог в «Доценті з коньяком», коли розповідає автор про муки сумління й душевне сум'яття, яке гніздилось у пам'яті його роками, «що ані коньяком не запити, ані не забути», а тільки, оприлюднивши, кепкуючи із себе, глузуючи над закоріненими традиціями наших вишів, віднайшов нарешті втіху й естетичну, і моральну, як очищення від грішних випробовувань, які усім нам іноді доводиться долати. Бо ж весело тому живеться, хто впевнений, що гумор і поезія — золоті ворота до всього чесного, благородного, прекрасного.

Не забуває Юрій Николишин про святая-святих, про цінність книги для нього та й усіх, хто з книжкою у «шлюбній єдності» перебуває. Мабуть, тому, є чимало історій, пов'язаних з книгою. Навіть на останній сторінці обкладинки себе зображує у віддзеркаленні художника, як всуціль книгоуподібненого й смішно книгозамурованого. А в текстах й поготів відчутно відлунюють турбота й страх письменника, щоб люди з книгами не розлучались. Був захопленим, коли угледів на Канарських островах безхатченків із книгою в руках. «Хто в цьому світі є бомжем? Чи не той, у кого є все і, навіть більше, ніж потрібно, але не має розумного співрозмовника — книги, яка відкриває і дарує людині незрівнянні духовні скарби?» — запитує занепокоєно у читача і з гіркотою каже, що тоді вже не до сміху. Бо ж не лише заради сміху всі події вміщено й описано у книзі. Це тільки привід поміркувати над сенсами життя — моральними, естетичними, сакральними.

Об'єкти гумору та людські вчинки в численних проявах подані бережно та делікатно, здебільшого в доброзичливій, жартівливій формі, а сміх лише освітлює обличчя. Не спотворює їх, а тільки просвітлює до глибини душі. Можливо, саме це утверджував Дмитро Донцов про українську обдарованість незрівнянним гумором: «Сміх — це вічний тріумф, вічний виклик і тверде НІ!»

Мозаїка оповідок у книзі обширна та багата темами з реального вкраїнського життя. Трапляються також, неначе, не обов'язкові, не всі такі вже й пресмішні, але важливі і доречні.

Бо ж не лише заради позитивних емоцій, веселих та оптимістичних відчуттів задумав автор, очевидно, свою, таку несподівану книгу. Він знайшов оригінальний, вірно вивірений хід висвітлення буденного життя свого покоління — створив збірний Портрет сучасника у многоликості й реальній неповторності. Розширив рамки сприйняття, і випукло відобразились не тільки лиця, а й характери людей. Про звички й силу їх тривку, що часто притлумлює свободу, про зашореність турботами щоденної одноманітності, про штампи нав'язаних переконань і про боязнь бути внутрішньо вільним та ще багато про що розповідає автор. Чи то людей відомих і славних, чи просто випадково стрінутих.

Тут цілий Вавілон — своїх, звісно, найбільше. А географічні межі такі обширні (нашого цвіту по всьому світу!), що в один вузол доль зав’язані і турки з українками, і росіяни із кацапами, й араби з професорами, і данці з українською свининою, і італійці, німці і китайці… Ми ніколи не загубимося ні в глобалізаційному, ні в сміхотерапевтичному безмежжі світу, бо гумор український і талант та вміння посміятись над собою — таки невичерпні і багаті, як це представив в своїй книзі Юрій Николишин.