Неправильно узагальнювати тих, хто живе в Криму. Місцеві розділилися на три групи
Які настрої панують на півострові
На материку люблять питати про те, які настрої панують в Криму. При цьому ніякої достовірної соціології у нас на руках немає і не з'явиться — і про причини цього вже доводилося писати. Можна лише припустити, що за останні шість років кримчани розділилися на кілька груп.
Перша група — це ті, хто в 2014 році радісно прийняв нові прапори. Ядерна проросійська група навряд чи здатна до еволюції. За минулий час вони встигли спалити всі мости. Будь-яке визнання помилок ризикує обрушити їхню картину світу. Ці люди встигли грунтовно вкластися в ідею «російського Криму» і «ворожої України», щоб дозволити собі сумніви. А тому все, що їм доступно, — це рефлексії на рівні «цар чудовий, а ось бояри не дуже», — пише Павло Казарін для «Крим.Реалії».
Друга група — це ті, кому ближче цінності побутового виживання. Для них колір прапорів вторинний, куди більше значення має тема умовної «стабільності». До анексії вони судили про Росію за репортажами російського телебачення, а останні шість років вони порівнюють телевізійну Росію і реальну. Яка встигла за ці роки збільшити пенсійний вік і затягнути своїм громадянам пояси. У соціальних мережах вони зазвичай неголосно скаржаться на труднощі побуту і старанно відмахуються від пропозицій поговорити про причини ситуації, що склалася.
Третя група — це проукраїнськи налаштовані кримчани. Їм довелося найскладніше, тому що останні шість років випало жити в країні, яка відмовляється визнавати сам факт їхнього існування. Для Росії принципово важливо довести собі і світу тотальну лояльність жителів українського півострова. Що виявляється не тільки в «північнокорейських» цифрах лояльності за підсумком будь-якого голосування, але ще й у тому, що будь-хто незгодний автоматично опиняється в Криму в зоні ризику.
Усередині цього третього табору можливі кілька векторів еволюції.
Хтось йде в практику «малих справ». Одні присвячують себе родині і дітям, інші — роботі, треті знаходять хобі. Пошук персонального «бункера» досить закономірний: неможливо постійно жити у «відмобілізованому» стані. Їх персональний внесок у боротьбу з несправедливістю зводиться до «зменшення ентропії всесвіту». Хтось інвестує у власне навчання або кар'єру. Хтось — присвячує час дітям. Хтось — волонтерить на користь незаможних або прибирає сміття в парках. Одночасно вони намагаються не занурюватися в політику — щоб політика не почала цікавитися ними самими.
Ті, хто вирішив не тікати від реальності — рано чи пізно опиняються у владі дифузії. Зрештою, неможливо жити в соціумі і бути вільним від нього. Російська пропаганда в Криму дуже вже повсюдна, щоб можна було уникнути її торкань. Вони ритуально говорять про те, що не вірять телевізору, а потім починають його цитувати. Міркують про те, що анексія дозволила Криму уникнути «великої крові». Запевняють, що готові чути «усі сторони конфлікту». За останні шість років багато хто з них ціннісно перебралися з проукраїнського табору в російський ліберальний.
Нарешті, остання група — це ті, хто пішов у жорстку внутрішню еміграцію. Ті, хто скоротив до мінімуму коло свого спілкування. Ті, хто продовжує підтримувати відносини переважно лише з однодумцями. Жорстка інформаційна аскеза дозволяє їм не відволікатися на російський телевізор. Щоб зберегти себе в чужому оточенні — вони йдуть в глуху оборону. Лише це дозволяє їм залишатися тими, ким вони були на момент анексії.
Цілком допускаю, що цю класифікацію можна доповнити. Але, так чи інакше, узагальнювати тих, хто живе в Криму, було б неправильно. Як би хто не намагався переконати нас у протилежному.
