«Моя віра залишилася в Бахчисараї, любов — у Дрогобичі, а Львів подарував надію на повернення до Криму»

— Як почалася ваша історія як представника кримськотатарської спільноти у Львові?

— У 2014 році, 1 вересня, ми з родиною були змушені виїхати з Криму. Я, дружина і двоє дітей сіли у потяг «Сімферополь — Львів». На кордоні російські військові зупинили нас і вивели з потяга мого сина. Дружина залишилася з ним, а я з донькою поїхав далі. Так ми опинилися у Дрогобичі. Я називаю його славним Дрогобичем, тому що любов і підтримка, яку ми там отримали від людей, справді зігрівали. У 2015 році ми заснували громадську організацію «АРЕКЕТ», через яку почали зберігати кримськотатарську ідентичність через культуру та мистецтво. У 2017 році ми свідомо переїхали до Львова, бо син вступив до Української академії лідерства. Відтоді продовжуємо нашу громадську діяльність уже тут.

— Що було найскладнішим у перші місяці переїзду до Львова?

— Перші три місяці я переживав депресію після переїзду з Дрогобича. Дрогобич і Бахчисарай для мене дуже схожі — затишні, спокійні міста. А Львів — це місто, де треба постійно бути в тонусі. Зараз можу сказати, що Львів дає мені крила надії. Моя віра залишилася в Бахчисараї, любов — у Дрогобичі, а Львів подарував надію на повернення до Криму. Ми, кримські татари, сьогодні як ластівки — були змушені вилетіти зі свого дому, але обов’язково повернемося назад"

— Скільки приблизно кримських татар проживають у Львові?

— До повномасштабного вторгнення у Львові було прибилизно сто римськотатарських сімей. Після 2022 року багато людей були змушені вдруге залишати свої домівки та виїжджати за кордон. Сьогодні активно долучаються до нашої діяльності приблизно 25 сімей.

— Чи вдалося Вам сформувати згуртовану спільноту?

— Я вважаю, що так. У 2023 році ми відновили роботу Кримськотатарського культурного центру. Завдяки цьому почали регулярно збирати нашу спільноту. У нас є поняття «джемаат» — це більше, ніж просто громада. Це люди, які хочуть бути разом і долучатися до спільної справи.

— Які ініціативи або організації об’єднують кримських татар у Львові?

— Велику підтримку нам дав «Хаб Південь». Саме вони допомогли нам із простором для діяльності. Моя дружина — майстриня, яка створила колекцію «Кримські спогади». Ми презентували її у Палаці Потоцьких. Назва колекції пов’язана з творчістю Лесі Українки, яка свого часу перебувала в Криму й написала цикл «Кримські спогади».

— Які традиції намагаєтеся зберігати у Львові?

— Насамперед — кухню. Майже щодня у нас вдома готують кримськотатарські страви. Через це діти теж вчаться нашої культури. Важливими для нас залишаються повага до старших і традиція гостинності. Коли до нас приходять гості, ми обов’язково пригощаємо кавою. Також важливими є релігійні традиції, пов’язані з народженням дитини, одруженням і проводами людини в останню путь. Це речі, які залишаються незмінними.

— Чи є у Львові події, які знайомлять містян із кримськотатарською культурою?

— Саме для цього й була створена організація «АРЕКЕТ». Ми проводимо багато культурних та меморіальних заходів. 26 лютого — День спротиву окупації Криму, 18 травня — День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, 26 червня — День кримськотатарського прапора, 9 серпня — Міжнародний день корінних народів світу. Також відзначаємо традиційні свята: Хидирлез — свято весни, Дервіза — свято осені, Наврез — кримськотатарський Новий рік. Усі ці свята дуже пов’язані із землею та природою.

— Як відчуваєте ставлення львів’ян до кримських татар?

— Якщо говорити про науковців, істориків, інтелігенцію — ставлення дуже добре. Наприклад, Мирослав Маринович постійно говорить про кримських татар як про корінний народ України. Водночас інколи трапляються люди, які досі мислять радянськими або російськими наративами. Бувало, що через мій акцент мені радили «говорити російською». Для мене це шок. Але загалом я бачу, що між українцями й кримськими татарами дуже багато спільного. У нашій організації ми завжди говоримо про сенси, які нас об’єднують.

— Що для вас означає Крим сьогодні?

— Крим для мене — це «Алтин бешик», тобто золота колиска. Саме там зберігається наша спадщина, наша культура й пам’ять. Мій народ пережив багато окупацій і переслідувань ще з 1783 року. Але люди в Криму не зламалися. Ми, ті, хто був змушений виїхати, схожі на ластівок, які тимчасово покинули свій дім, але обов’язково хочуть повернутися.

— Чи підтримуєте зв’язок із людьми, які залишилися в Криму?

— Це небезпечно для них. Окупація призвела до страшного розриву між поколіннями. Колись навіть після депортації саме бабусі й дідусі передавали нам мову та традиції. А зараз ми не можемо бути поряд із ними.

— Про що мрієте сьогодні?

— Мрію не лише про повернення до Криму, а про його деокупацію. Хочу одного дня приїхати до Криму, сісти десь на горі біля Чорного моря і слухати, як моя майбутня онука чи онук грають на скрипці.

— Яким бачите майбутнє кримських татар?

— Вірю, що Крим буде у складі України. Також сподіваюся, що закон про корінні народи буде реалізований не лише на папері, а й у реальному житті.

— Що б хотіли, аби львів’яни краще розуміли про кримських татар?

— Приходьте до «Хабу Південь». Це простір, який відкриває львів’янам Південь України та знайомить із нашою культурою. І я дуже пишаюся тим, що ми можемо тут говорити про себе й бути почутими.

Розмовляла Ольга Макарук