Передплата 2024 ВЗ

Левіафан Пилипа Орлика, або Чому не спрацювала перша українська Конституція

Орлик був першим українським політиком, який заради зміцнення своєї влади нехтував власними обіцянками та Основним законом

Одна із проблем сучасної України після 28 червня 1996 року — влада нехтує Конституцією і біжить міняти за першої ліпшої нагоди.

Особливо осоружно це виглядає на тлі загальноприйнятого факту, що наша країна стала однією із перших в історії країн світу, де взагалі було прийнято конституційний документ. Звісно, мова про «Конституцію» Пилипа Орлика, прийняту 5 квітня 1710 року. Повна назва цього документа — «Договори і постанови прав і свобод військових між Ясновельможним Його Милості паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорізького, і між генеральними особами, полковниками і тим же Військом Запорізьким із повною згодою з обох сторін». Цю «Конституцію» Орлик проголосив того ж дня, коли отримав посаду гетьмана України.

Українські історики люблять наголошувати, що «Конституція» Орлика за своїми положеннями виявилась прогресивнішою навіть за «Декларацію прав людини і громадянина», прийняту в Франції 1789 року під час Великої Французької революції. Просто, мовляв, прогресивні норми першої української Конституції не вдалось втілити лише тому, що наша країна так і не змогла повернути собі незалежність й державність, попри всі зусилля Орлика.

Орлик втілював в собі модель ідеального українського політика — людини із кришталевою біографією та блискучою освітою. За збігом історичних обставин він отримав владу та задекларував у своїй «Конституції» модель «суспільного договору», що могла дати країні нову епоху в історії. Але чи тільки обставини не дали Орлику втілити задумане в життя?

Що насправді написав Орлик

Почнемо з того, що пропонувала Конституція Орлика. Після проголошення по суті вектору міжнародної політики, зокрема, стягнення з Московії завданих збитків, повернення полонених та дотримання непорушності українських кордонів, Україна проголошувалась як православна країна, церква якої підлягає Константинопольському патріарху. А своїми союзниками Гетьманщина вважає Польщу (Річ Посполиту), Швецію та Туреччину (Османська імперія).

Згідно з документом, гетьман власноруч обмежує свою владу, запроваджує щось на кшталт парламенту — Генеральних зборів козацької старшини, що мають відбуватись на Різдво, Великдень та Покрову. При цьому гетьман вводив дорадчу функцію для козацької старшини. Спроби заколоту чи «образи» проти гетьмана мав розслідувати лише військовий суд. А сам гетьман більше не мав права користуватись доходами військової скарбниці.

Про державні справи гетьманові мали доповідати не «хатні слуги» (тобто «наближені до тіла особи»), а так звані «генеральні особи» — тобто спеціально призначені службовці, референти.

«Соціально уразливі» на той час категорії населення — дружини чи вдови козаків, бідні за доходами люди, «ярмаркові об’їждчики» чи торговці — звільнялись від сплати усіх можливих податків. Усі міста України включно з Києвом зберігали за собою усі можливі привілеї місцевого самоврядування. При цьому містам повертались прилеглі села, які до того відібрала собі козацька старшина.

Гетьман обіцяв бути гарантом недоторканності усього майна та земель Запорізької Січі, яка мала би отримати в своє розпорядження місто Трахтемирів та заплави Дніпра для промислу, де заборонялось полювати чи рибалити іншим людям.

Водночас селян звільняли від повинностей з утримання козацького війська — такі затрати віднині мала покривати військова скарбниця. А саме військо мало перейти на найману форму комплектування.

Але якщо структурувати вищевикладені тези, то вийде, що Пилип Орлик проектував уклад Війська запорізького для різних верств, які б припинили «війну всіх проти всіх» між собою, а вирішення конфліктів вручили спеціальним установам.

В цьому ракурсі «Конституцію» Орлика слід трактувати скоріше як спробу адаптувати до тогочасних українських реалій положення трактату «Левіафан» Томаса Гоббса. Цей трактат був написаний в 1651 році та став базовим для політичної науки в цілому, бо там вперше йдеться про ідею «суспільного договору». Відповідно Пилипа Орлика можна вважати першим в історії України політиком, що намагався повести життя нашої країни за лекалами політики Західної Європи, на той час абсолютистської. Тобто — коли влада в країні розподілена між монархом, його довіреними особами та ззовні незалежними державними інституціями.

Зважаючи на цей контекст, документ із назвою «Договори і постанови прав і свобод…» варто було б називати скоріше «Пактом Орлика» чи «Коаліційною угодою Орлика».

Просто історики про існування «Конституції» Орлика дізналися лише у 1850-х роках, завдяки випадковій знахідці в Російському державному архіві давніх актів. І в той час вони б просто не змогли знайти іншого ймення цьому документу. Так і виникла назва — «Конституція» Пилипа Орлика.

Важко бути Іваном Мазепою

В своїх «постановах права» Орлик проголошував, що «Війську запорізькому та народу малоросійському» не властиве самодержавство. Але проголошуючи дорадчу функцію для старшини, він ніяк не розписав форми її реалізації при ухваленні рішень.

Але в цьому випадку Пилип Орлик був просто наступником політики гетьмана Івана Мазепи.

Ми про цю історичну фігуру просто звикли міркувати в рамках дихотомії «зрадник Росії та особисто Петра І — герой України», а його правління — оцінювати за залишеним культурним багажем, зокрема «мазепинським барокко». А от поза увагою залишись спроби Мазепи скопіювати французький абсолютизм зразка 18 сторіччя, як у політичному житті, так і в економічному розвитку. Мазепа просто був на навчанні у Франції в 1650-х роках, тому міг наживо спостерігати за правлінням Людовіка XIV та модерністськими проектами Жана-Батіста Кольбера.

У всякому випадку, так стверджує історик Олександр Оглоблин у своїй книзі «Гетьман Іван Мазепа та його доба».

Зокрема, якщо говорити сучасною мовою, Мазепа як гетьман Лівобережної України, спромігся на «амністію капіталів». Завдяки цьому він фактично примусив козацьку старшину інвестувати у створення майстерень з виробництва зброї, пороху чи скла. А також — у побудову млинів та мануфактур з обробки бавовни.

При цьому в країни Європи Гетьманщина експортувала борошно, горілку, бавовну, смолу та поташ, імпортувала звідти предмети розкоші та східні приправи. А в Московію Україна тоді експортувала тютюн, худобу та скляні вироби.

Економічним розвитком Іван Мазепа займався, щоб посилити воєнну потужність Лівобережної України, для того, щоб вистояти в гіпотетичному конфлікті із Польщею чи Османською імперією.

Відповідно, Мазепі було потрібно утримувати в своїх руках централізовану владу, і для цього було потрібно опиратись на безумовно відданих людей. Так пише Орест Субтельний в своїй хрестоматійній книзі «Україна: історія»

Але якщо лекала французького абсолютизму передбачали опору на інститут державних службовців-інтендантів, то Мазепа пішов іншим шляхом — він собі соратників відбирав фактично «вручну», серед випускників Києво-Могилянської академії.

Так і сформувалось коло найближчих соратників Мазепи — його племінники Іван Ободовський та Андрій Войнаровський, «технократ» (за тодішніми мірками) Іван Максимович та, власне, сам Пилип Орлик, як молодий та перспективний кадр. Про це стверджує український еміграційний історик Богдан Крупницький в книзі «Гетьман Пилип Орлик».

У французького та мазепинського абсолютизмів була ще одна критична відмінність. Людовік XІV вмів «не помічати» якісь політичні проблеми, та віддавати їх вирішення на відкуп своїм придворним. Це забезпечувало певну стійкість режиму, бо у випадку провалу завжди можна було знайти «стрілочника» і звалити на нього весь негатив. Наприклад, у програній війні Франції проти Голландії у 1670-х роках таким «стрілочником» став Жан-Батіст Кольбер.

А от Іван Мазепа усі політичні питання «замикав» на собі, а найближчому оточенню довіряв вирішення важливих, але точкових завдань.

Можливо, для самого Мазепи так було безпечніше в умовах, коли було потрібно лавірувати між Заходом та Москвою. Але проблема в тому, що така «централізація» паралізувала країну у найбільш критичний момент. До прикладу, в 1708 році Іван Мазепа «про людське око» був ще повністю лояльний Петру І. І при цьому Кремль уже запроектував, що наступним гетьманом має бути Іван Скоропадський, столиця якого буде в Глухові.

Або ж — історики досі сперечаються, чому українське військо по суті не брало участі в фатальній Полтавській битві 8 липня 1709 року, після котрої Україна втратила останній шанс на бодай якусь самостійність. Загальноприйняте пояснення — що начебто шведи ставились до козаків як до «людей другого сорту», яким дали охороняти лише тили та обоз.

Оглоблин наводить іншу версію: при Полтавській битві щонайменш 10 тисяч козаків прикривало лівий фланг війська Карла XII (і так, при цьому в їх оперативний сектор входив і обоз). А найбільш боєздатна частина козацького війська в 3 тисячі чоловік — продовжувала облогу Полтави. Такий стан, на думку Оглоблина, був прямо пов’язаний з тим, що гетьман Мазепа ніс всю репутаційну відповідальність за попередні військові поразки. Надто — за варварське знищення росіянами столиці — Батурина.

Врешті напівміфологічні перекази про повстання Семена Палія проти Івана Мазепи або ж про конфлікт Мазепи та Кочубея — це свідчення того, що в середовищі козацької старшини існувала своя антигетьманська фронда, яка за критичного збігу обставин стала «промосковською». Для них захоплення росіянами України в 1709 році стало часом тріумфу: гетьман Мазепа не просто програв, він був остаточно десакралізований. І в цьому ракурсі сумнозвісна анафема Мазепи була не стільки релігійним обрядом, як актом політичного терору. Ну і після цього фронда козацької старшини стала підкорятись скоріше Петру І, аніж новому гетьманові Скоропадському.

Але Пилип Орлик із помилок свого патрона висновків не зробив, тому також повів курс на утвердження одноосібної влади.

Як усе провалити та написати про це мемуари

Як відомо, після програшу у війні гетьман Мазепа разом із залишками війська та найближчими соратниками мусив тікати з України, і свій прихисток він знайшов у молдавських Бендерах.

Смерть Мазепи 2 жовтня 1709 року створила унікальний випадок взагалі в історії як мінімум Східної Європи: партія, що програла боротьбу за владу та була вимушена покинути країну, у вигнанні мала вибрати собі нового провідника. Оскільки прикладів дій у подібних ситуаціях в принципі не було, то боротьба за пост гетьмана України у вигнанні пішла за неписаними правилами.

Теоретично наступниками Мазепи мали бути його племінники: Ободовський та Войнаровський. Але в результаті досі незрозумілого ланцюжка процесів обоє спадкоємців Мазепи відмовились від влади, а гетьманом став Пилип Орлик. Водночас за дивним збігом обставин шведи після інаугурації Орлика заявили, що не повертатимуть в козацьку скарбницю 40 тисяч талерів, які Мазепа позичив особисто Карлу XII (за нинішніми мірками, це як транш МВФ у декілька мільярдів доларів).

Найвидатнішою подією, учасником якої був Пилип Орлик, як гетьман у вигнанні, — це спільний військовий похід Туреччини, Швеції та козацьких військ на Правобережну Україну в січні-березні 1711 року. Вітчизняна історіографія організацію такого походу ставить в заслугу виключно Орлику, як енергійному діячеві. Але тут не варто тішитись ілюзіями про минуле: Орлик просто опинився в потрібний час при дворах Османської Імперії та Швеції, які не бажали посилення росіян за рахунок українських земель.

Похід в підсумку провалився, хоча союзні війська пройшли за три місяці шлях від Криму аж до Білої Церкви. Вину за провал українські історики покладають виключно на війська кримського хана, який, порушивши домовленості, став забирати на наших землях людей в рабство.

Але тут є й інша причина провалу — Орлик просто змарнував усі три місяці, під час яких тривав антиросійський похід в Україну. Теоретично на звільнених від московитів землях можна було б одразу втілювати положення «Конституції» Орлика.

Але сам гетьман у вигнанні в цей час розсилав прокламації проросійськи налаштованій козацькій старшині із вимогою підкоритись та скласти присягу. Можливо, із цього щось би вийшло, якби Орлик заявив, що віднині він, а не Петро І — гарант цілісності влади та майна козацької старшини. Але Орлик так не зробив.

В тодішній Правобережній Україні був прошарок антимосковськи налаштованих людей, котрих самі окупанти називали «мазепинцями». До них належало рядове козацтво та колишня козацька старшина, що не захотіла присягатись на вірність Петру І. Втім, вони не визнали Орлика визволителем та новим гетьманом України, бо начебто той свій пост отримав нелегітимно. Сам Орлик або не знайшов, або ж просто не вважав за потрібне щось навзамін запропонувати «мазепинцям» (в політичному плані, звісно).

На тому всі і розійшлись. Козацька старшина — очікувати майбутніх привілеїв від Петра І за проявлену вірність. «Мазепинці» — жити в страху перед репресіями окупантів та спогадами про минулу славу гетьмана Івана Мазепи.

Ну, а Пилип Орлик — став історичним персонажем, який хоч і написав ідеальну програму розвитку України (тобто «Конституцію»), але сам і провалив її втілення. А оскільки Орлик нічого не зрозумів, то йому залишилось тільки у відставці та еміграції мемуари писати. Називаються «Діаріуш подорожній». Викладені у вільний доступ в Інтернет.

Джерело

Схожі новини