Між нами, репатріантами
Я не зрозумів: ми прагнемо в Європу чи ні? Ми хочемо в Євросоюз, який, серед іншого, передбачає цілком вільний рух не лише товарів, а й робочої сили? У такому разі, чому саме слово «заробітчани» має такі негативні конотації? Хіба заробляти своєю працею принизливо? Хіба це гріх?
Достеменно невідомо, скільки тимчасових експатів повернулися в Україну пересидіти пандемію COVID-19, прем’єр казав про кілька мільйонів плюс-мінус. У будь-якому разі, це гігантські цифри й неоціненний ресурс. Люди як мінімум ініціативні, дисципліновані (бо інші не ризикнули би поїхати світ за очі й не втрималися б там надовго) й, вочевидь, кваліфіковані: їх слід розглядати не лише як робочу силу, якої бракує вітчизняній економіці, а також як фактор соціальних зрушень, бо вони можуть суттєво змінити загальний ментальний клімат у країні, її політичну культуру. Принаймні на перший погляд: навряд чи людина, яка прожила кілька років або навіть пропрацювала кілька сезонів на захід від Чопа, купиться на дешеві обіцянки популістів.
Так хотілося б думати. Ба більше, я чув не від одного поважного економіста про паралелі з Туреччиною: у 1950-х роках Західна Німеччина (бо була ще Східна, підмосковська), знекровлена Другою світовою війною, масово завозила турецьких робітників. Частина з них осіла, а решта після повернення додому з накопиченим первісним капіталом і бізнес- та побутовими навичками геть змінила обличчя колись безладної азійської країни. Тепер Туреччина — мало не лідер умовної «великої» Європи за економікою, попри всі штуки Ердогана. Напевно, саме це мав на увазі наш президент, коли півтора місяця тому закликав заробітчан повертатися й будувати нову країну, як відомо, з дорогами й ліхтарями. Понад те, виявилося, існує ціла кабмінівська програма із працевлаштування або сприяння бізнес-активності позавчорашніх українців. Як наслідок цих заходів, Україна в останні тижні, кажуть, удалася до відверто волюнтаристських дій, запобігаючи від’їзду/поверненню заробітчан до країн їхнього тимчасового прихистку, тобто просто скасовуючи автобусні й авіарейси.
Так от, нічого з того не вдасться. Люди поводитимуться так, як їм вигідно, а не так, як за них хтось вирішив. Це правда, що в Україні бракує робочої сили. Але пропозиції роботи навряд чи можна назвати конкурентними порівняно з Німеччиною, Чехією й навіть Польщею. У Німеччині до 50 тис. грн у перекладі на наші реалії ¬— нижній поріг за умови повної зайнятості. У нас оферти на сайтах оголошень у 2−2,5 разу скромніші, а пропоновані позиції ніяк не збігаються з тими, хто є на ринку: офіс-менеджер, стиліст у VIP-бутик, акаунт-менеджер зі знанням іспанської мови…
Щоправда, серед заробітчан чути безліч розповідей про те, що до українців ставляться як до людей третього ґатунку. Мовляв, їм надають місця з найважчими й найшкідливішими умовами праці, часто-густо працевлаштування нелегальне, а ставлення власників і менеджерів хамське. Природна відповідь на це така: бачили очі, то навіщо було погоджуватися?
Я знаю з перших рук, що за умови бодай базового володіння мовою країни перебування, а також базової сумлінності й навичок комунікації (виховання) «наші» непогано почуваються на ринку праці Італії, Франції, Австрії, Британії, Фінляндії… Звісно, на будинок чи квартиру зароблять там одиниці, але не слід випускати з уваги додаткові матримоніальні обставини. Іншими словами, ніщо, крім сентиментів на зразок ностальгії, не спокусить співвітчизників переселитися в Україну, доки тут не буде: доріг і ліхтарів (c); законодавства й інших гарантій, включно із судами; дієвих, не пострадянських профспілок; решти інфраструктури (міський транспорт, медицина, усмішки на вулиці); більш-менш переконливої платні; мінімуму того, з чим сьогодні регулярно стикаються робітники й інженери, продавці та менеджери будь-якої кваліфікації: нічим не обмеженого самодурства господарів життя (олігархічний капіталізм, чого ви хочете?).
Що ж до соціальних навичок, електоральної поведінки й інших суттєвих чеснот потенційних репатріантів, то їх також не варто переоцінювати. Як ми пам’ятаємо, на закордонних виборчих дільницях торік переміг Петро Порошенко, проте у виборах взяли участь заледве 5−10% власників українського паспорта. Решті виявилося пофіг.
Днями я познайомився з одним симпатичним інструктором із водіння в автошколі. Виявилося, він 10 років прожив у Лондоні, у місті моїх відчутних сентиментів, і на питання, що ж його там не влаштувало, відповів із топи-кригу-відвертістю: «А чого я там не бачив?». Виявляється, не бачив Royal Opera House, National Gallery, British Museum, Park Lane, Soho, Camden Town. А пиво й у нас тепер непогане.
