Передплатити Підтримати

Повернення до хуторянства

Оскільки я виріс у приватному будинку з власним подвір’ям і всіма прибирально-садівничими наслідками, то все дитинство мені мріялося жити в квартирі.

Здавалося, йдеться про вищу якість життя, коли не треба виполювати бур’яни і збирати опале листя; вабила перспектива жити на якомусь горішньому поверсі й мати власний балкон. Мала минути третина століття, щоб світ перевернувся і мені захотілося переселитися з квартири знову в будинок.

Без карантину усвідомлення цього бажання прийшло б пізніше. А заборона виходити в місто, гуляти в парку і виїжджати на пікніки дала можливість побачити, наскільки безглуздою є весна в кам’яній клітці на п’ятому поверсі. Захотілося до землі — ходити по ній і садити в неї, облаштовувати ґриль-зону і місце для засмагання.

Так, мати власне подвір’я — більш-менш універсальне бажання, але мені здається, що саме в українському контексті воно набуває виняткового значення. Це частина нашої історії, в тому числі історії культури, і відтак — риса нашої національної ментальності. Ідеться тут про те потужне відчуття, що його дарує своя земля, — бути власником, а отже — незалежним. Заризикую тезою, що без так званого «хуторянства» ми б не прийшли, або ж прийшли б значно пізніше до ідеї власної окремішності, а потім і державності.

Хутори в історії України позаминулого століття стали такими собі фортецями. Це не якісь там сільські хати, хутір був радше заміською віллою, палациком, де діяли власні правила. Тут можна було сховатися від цензури і присвятити свої дні творчості й філософії, тут можна було збиратися гуртками й снувати крамольні змови проти окупантів, вибудовувати концепції українського сепаратизму.

Нині поняття хуторянства дискредитоване, і позмагатися з ним у (неслушних) негативних конотаціях може хіба візантійство. Хуторянство помилково плутають із провінціалізмом і відсталістю, ізоляцією від світу, замкненістю, що плекає архаїку. При цьому забувають про вроджений український індивідуалізм і Шевченкове «в своїй хаті — своя правда».

Цілком можливо, що хуторянство було дискредитоване навмисно. Аякже: раз саме воно стало двигуном появи ідей українського самостійництва, то треба його очорнити і назвати відсталим. Особливо в совєтські часи, коли індустріалізація стала чи не новою релігією, на догоду якій розкуркулювали й морили голодом сільське населення.

Цікаво спостерігати, як через сто років і після всіх експериментів Україна в природний спосіб повертається до своєї землеробської праоснови. Уже не перше десятиліття в структурі нашого експорту збіжжя й продукти тваринництва поступово, але неухильно витісняють із перших місць совєтський металопрокат. Попри достоту титанічні зусилля, символом України є не Дніпрогес, а переораний у житницю степ.

Зрештою, так само непомітно повернулася й ідея українського хуторянства. Тепер у нас престижно жити не в центральній квартирі, а в заміському будинку з великим подвір’ям і садом. Кожне українське місто вже має свою елітну Конча-Заспу, поселення ідеальних і оточених високими парканами хуторів. Навряд чи власники цих будинків читали Панька Куліша й аналізували його ідеї як зародки українського екзистенціалізму, але десь він таки мав рацію, раз сьогодні успішні й незалежні люди стають новітніми хуторянами.

У нас така величезна країна, що їй би личила невисока забудова з ґанками й подвір’ями. Як у Штатах і Канаді, де міста по суті є безкраїми передмістями з чепурними будиночками. Можливо, ще неусвідомлений, але вже очевидний тренд переселення на передмістя є поверненням до хуторянства як до найприроднішої ідеї життя на цій землі.

А можливо, я й помиляюся.

Джерело