Великдень без посередників

На мамині докори, мовляв, люди як люди, а ти лише на Пасху приходиш (хоча, звісно, це було частіше), мав одну відповідь: «Коли відчуватиму потребу поговорити з Богом, можу зробити це і в полі…».

Не беруся визначати, хто має рацію, — ті, хто, як і мій батько, вважають, що віра і розмова з Всевишнім — це справа глибоко інтимна, чи ті, хто топче стежину до храму щодня чи щонеділі. На боці останніх — офіційна церква. Її теж можна зрозуміти, бо ж не тільки хлібом духовним…

Час і обставини змусили нас відзначати Воскресіння Гос­поднє незвично. Маємо Великдень без посередників. Ми замкнені карантинними обмеженнями і страхами у власних помешканнях, відірвані від дальшої родини, друзів, вирвані з комфортного кола спілкування, позбавлені й певних речей, таких банальних та навіть прісних у «житті минулому». Маємо акурат нагоду поміркувати над змістом Великого дня на са­моті, зважити свої вчинки і, попри заповідь, вчинки інших, оці­нити з дещо зміщеного кута зору те, що відбувається з нами, з країною. Зрештою, «поспілкуватися з Богом у полі», бо і посів­ну та різні роботи у саду-городі жоден кабмін не забороняв, бо навіть найавторитарніші чиновники теж пам’ятають про майбутній хліб насущний.

Наша віра направду зазнає великого випробування не­звичним, підступним вбивцею-вірусом. Ці випробування — не тільки статистика жертв. Іспит полягає і в тому, чи здатні ми вірити без традиційних атрибутів цієї віри, які чомусь, як це не парадоксально, іноді важливіші, ніж сама наша набожність і щирість. Паска-ковбаска, вишиті рушнички, велетенські ко­шики, забиті доречним і недоречним для Великодня харчем…

Ще одним яскравим спогадом з мого дитинства зали­шиться самотній дідусь під час освячення пасок. У випрано­му-перепраному, але чистому костюмчику, сивий як лунь, він розстелив на молодому моріжку домоткану ряднину, на якій акуратно розклав «магазинний» круглий хліб і кілька круто зва­рених нефарбованих яєць. Сусідські пишні паски з глазур’ю і посипками, розцяцьковані писанки та крашанки з погордою косилися на той «жебрацький» хліб, однак дідусь дивився на цей світ напрочуд ясними очима. І таким же світлим і натхнен­ним було його лице. Як лики святих, що дивились на святочне дійство з іконостасу… Коли господині, освятивши завтрашній сніданок, понакривали кошики вишитими рушниками, дідусь склав свій хліб у скромний згорточок і тихо пішов додому. Ма­буть, завтра святкуватиме сам. Але чому сам? Бог буде по­руч…

Зрештою, у важкі хвилини сумнівів перед розп’яттям Спа­ситель сам пішов на Оливну гору, аби наодинці поспілкувати­ся з Отцем. І Сам був на хресті, віч-на-віч з Тим, хто його таки не покинув…

Є повчальна притча про три дерева, які виростали на горі з мрією бути поближче до Господа, дотягнутися до неба. Яким же було їхнє розчарування, коли їх зрубала сокира столяра. Але з одного дерева майстер зробив ясла для худоби, і у ті ясла, коли настав час, поклали Боже дитя. З іншого — збуду­вав човен. І волею долі з корми того човна Ісус втихомирював бурю на Галилейському морі. А третє знадобилося теслі для хреста, на якому Богочоловік здійснив свою велику жертву…

Великдень без посередників, без зайвих атрибутів, гуч­них застіль, надмірностей та марнотратства теж є цілком виправданим. Може, він дасть нам сили і розуму збагнути, що є найважливішим для нас, а що — похідним, вторинним, необов’язковим, дрібним.

А ще — осягнути виклики, якими сповнене наше життя. Згадати про відповідальність. Не тільки за власні вчинки, хоча, як бачимо, власний вибір кожного позначається те­пер на долі мільйонів. Неждана загроза пандемії рельєфно і випукло продемонструвала наслідки легковажності та не­перебірливості загалу, обдуреного дзвінкими фразами, со­лодкими обіцянками і безпідставними звинуваченнями. Те­пер країну занурюють у макабричне мракобісся. Воістину, згідно з Писанням, «іди, народе мій, увійди у свої кімнати й замкни за собою двері, сховайся на часинку, поки гнів не перейде!» (Ісая 26:20).

Ніхто не заперечує потреби обмежень, захисту, профілак­тики перед страшною недугою. Але коли влада вперто ігнорує «політичний карантин» та розв’язує руки силовикам, при цьо­му, за прикладом Пилата, «вмиваючи» свої руки (мовляв, що вдієш, — перш за все, безпека!), — це неприпустимо. Коли вла­да вдається до беззаконня, подвійних стандартів, маючи за ніщо наші права і свободи, — це не може минути їй безкарно. Коли, увімкнувши гігантський арсенал медіа, нас намагають­ся залякати у власних домівках, демонструючи астрономічні штрафи, погрожуючи криміналом, пророкуючи «смерть всіх пенсіонерів», — це вже не антиепідемічні заходи, а рецидиви поліцейської держави.

Рано чи пізно ми дізнаємося, хто був ініціатором і задля чого запроваджувався цей драконівський карантинний терор («Бо немає нічого таємного, що не стало б явним, ні таємного, що не стало б відомим і не виявилося б» (Марка 4:22). І тоді вже не ми, а вони змушені будуть ховати свої обличчя.

А наразі — «Не бійтеся!» (Матея 10:23). Хай світле Господ­нє Воскресіння наповнить нас справжньою вірою, допоможе здолати сумніви і недуги, пізнати правду і захистити власну гідність.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!