Списали живцем?

Влада забула про старих, хворих і немічних на селі

Карантин суттєво змінив сталий спосіб життя україн­ців, приніс чимало незручностей. І багато хто вже почав скиглити, мовляв, на роботу добиратися складно, мас­ки «дістали»… Та й удома сидіти скучно. Одні ностальгують за кавою з друзями чи «двіжухою» у нічному клубі. Інші бур­чать, що через пандемію змушені скасовуватии заплановані подорожі… На цьому фоні якось усі, а насамперед столична та регіональна влада, випустили з уваги проблеми, з якими зіштовхнулися люди у селах. Особливо старі, одинокі, хворі… Вони не з нудьгою нині борються, як більшість міських жите­лів, що вимушено опинилися «під домашнім арештом», а за життя, за щоденне виживання.

Про негаразди, які як сніг на голову навалились на таких людей, розповім на прикладі жінки, котра написала мені на фейсбук. Пані Ліля Сумко живе у селі Середкевичі, що в Яво­рівському районі, неподалік кордону з Польщею. Каже, що в село повернулося багато заробітчан з Італії, Польщі. Яка там самоізоляція — ніхто у масках не ходить. Але не це є найстраш­ніше. Біда з тими, хто одинокий, хворий чи інвалід. Пані Ліля — інвалід з дитинства, живе з чоловіком, який має цукровий діабет, переніс два інфаркти. Один син загинув у 2014 році, інший син воював на сході, після цього поїхав на лікування в Ізраїль і там наразі залишився з дружиною. Тож подруж­жя пенсіонерів опинилося сам на сам зі своїми проблемами і хворобами.

З 17 березня громадський транспорт у село не їздить. Жо­ден! А ліки від діабету можна купити лише в аптеці в Яворо­ві. Причому спочатку треба поїхати у районний центр до по­ліклініки, щоб виписали рецепт. Потім ліки треба замовити і згодом їхати ще раз, щоб їх забрати. До Яворова — 25 км. Наразі запас ліків мають, їх вистачить ще на 20 днів. У жінки пенсія 1600 гривень. Вона як інвалід також щомісяця витра­чає багато грошей на ліки. Винаймати приватний автомобіль можливості немає. І що їм робити?

У сільських магазинах ціни, каже пані Ліля, злетіли до небес. Наприклад, якщо раніше гречка коштувала 24 грн, то тепер — 40. І так усе подорожчало. «Хто знав, що так раптово все станеться, — жінка у розпачі. — Ми не встигли запастися продуктами. Тому мусимо купувати за новими цінами».

Пенсію подружжя отримує на картку. Для цього також мусить їхати у райцентр, до відділення «Ощадбанку».

Пані Ліля не розуміє, як можна було залишити мешканців у селі без будь-якого громадського транспорту. Каже, хоч би один автобус раз на день їздив у район! Селяни опинилися як у резервації, як у гетто якомусь. У селі є багато одиноких старень­ких людей, які з хати рідко виходять. Ще хліб їм сусіди куплять, але де їм ліки взяти чи інші товари першої необхідності?

Схоже, влада про цих людей геть забула. Не до них зараз. Як сказав міністр охорони здоров’я Ілля Ємець (а він все ще мі­ністр!!!), гроші влада має виділяти «на ще живих людей, а не на трупи». «Трупи» для міністра — це старі і хворі, ті, кому перевали­ло за 65 років. Влада, якщо вірити одкровенням Ємця, цих укра­їнців уже списала, точніше, поховала. Живцем.

Але, сподіваюсь, не всі чиновники такі пропащі циніки, як мі­ністр охорони здоров’я. Тому закликаю обласну владу подбати про селян. Можливо, доручити районним адміністраціям склас­ти у всіх селах списки людей, які потребують опіки соціальних служб, залучити бізнесменів, волонтерів. Сільські голови мали би самі проявити таку ініціативу, бити на сполох. Пані Ліля каже, що у їхньому селі наразі жодних таких «тілорухів» ніхто не ро­бить. Усі рятуються як можуть. І, як це часто буває з українцями, сподіваються на краще, але готуються до гіршого…