Передплатити Підтримати

Шевченко і постколоніальна свідомість

Сучасна українська література  як явище  постала із постколоніальної свідомості, і як тільки ця свідомість перестане домінувати в нашому суспільстві, відбудеться  прорив і в літературі. А Тарас Шевченко в нас один на всі віки й іншого не буде.

В Івана Нечуя-Левицького є нарис «Шевченкова могила», де він розповідає про свої відвідини могили в Каневі у 1880 році. Описує магічну красу краєвидів і не забуває зауважити, що на високому почорнілому хресті лишали автографи численні відвідувачі, і, намагаючись туди дістатись, добряче поруйнували насип. Ні Нечуя-Левицького, ні Панаса Мирного, ні Анатоля Свидницького, які жили в темні часи переслідування всього українського, не звинуватиш у колоніальній свідомості. Та й небіжка Австрія, яку так обожнюють не вельми обізнані з історією літератори, утискала що чехів, що українців, що поляків аж гай гудів. Тобто дві половини України були під страшним ментальним тиском двох імперій, і навіть не скажеш, чий тиск більше зашкодив.

Після здобуття Незалежності замість Відродження, на пульсі якого мала тримати руку держава, ми отримали в культурі цирк, схожий на той, що зараз у політиці. Була оголошена анафема вчителям, які «відвернули дітей від української літератури», радянським історикам літератури, шароварам, Гімну і навіть вишиванкам. Практично на 30 років було зупинено розвиток україноцентричної культури на користь псевдоєвропейської чи то пак космополітичної. З Шевченком теж намагались розправитись, але він — міцний горішок. Зараз ті, хто вимагав зняти з нього кожуха чи перетворити на пияка і міфотворця, після двох Майданів замовкли і потрохи робляться патріотами на кон’юнктурній основі. Я впевнена, що то була спланована спецоперація КДБ для дискредитації української національної культури, і вона наробила чимало лиха. В останні роки голосили здебільшого про політкоректність та толерантність, без яких не пустять на світовий книжковий ринок. Але й те скінчилось. Кров — не вода. Запах крові на Хрещатику досі не вивітрився.

Власне, під кожухом у Шевченка був європейський модний костюм, а в наших культуртрегерів кожух приріс до тіла, як у невдатного вовкулаки. Тільки дрімучий, боязкий провінціал може встидатися національної традиції та культури. Французькі чи японські аристократи духу, коли творили високу куртуазну культуру, чудово знали, звідки треба черпати натхнення — з народних пісень. А не підміняли його блатняком з міських вулиць. Ясна річ, олігархи підтримували блазнів з комсомольським активним минулим, а державні очільники, які самі страждають комплексом меншовартості, теж клювали на те, що плавало на поверхні, і так у нас з’явилась не інтелектуальна еліта, а провінційна богема, яка нічого не дала світові, бо нічого не дала Україні. В світі вистачає свого такого добра значно кращої якості.

Аристократизм Шевченка і Франка, як Лесі Українки чи Ольги Кобилянської, сягає корінням шляхетського стану і шляхетської традиції, суть якої полягає не в дурному гонорі, а в почутті гідності: шляхтичами не народжуються, а стають. Замість царського гранту Шевченко отримав солдатчину і заслання, замість професорської кафедри у Відні Франка на очах нагуєвицького бидла повели в кайданах до Стрия (не односельчан, а бидла, яке досі його зневажає, не згірше, ніж рафіновані члени української філії Пен-клубу, тільки не вміє висловитись так кучеряво). Як прийняли потім мученицьку смерть з рук Сталіна саме аристократи, а не плебеї. Саме плебеї, готові писати будь-що на будь-чиє замовлення, отримали колосальну підтримку медіа за вміння проходити між краплями дощу і влаштовувати сороміцькі епатажі, й мають її досі за інерцією. Вони вигідні постколоніальному режиму. Для незручних залишаються самвидав і фейсбук. З ким би був зараз Шевченко — не треба навіть вгадувати. Він досі залишається найнадійнішим гарантом національної безпеки і варт більше, ніж ціле військо чи дипломатичний корпус. Довіртеся його чуттю — він ніколи не помиляється.

Написи «туристів» на мученицькому хресті позмивав дощ. Пам’ятаєте: «Слова дощами позмивало… і не дощем… і не слова»?.

Джерело