Кров і піт

Можна донесхочу зубоскалити над черговими «зашкварами» тих, хто безпідставно назвав себе «слугами народу» (знову ж таки, вкравши самоназву у «геніального» Сталіна).

Важче зрозуміти, що і любитель «полунички» Богдан Яременко, і колишній ґвалтівник, що досі безсоромно (а звідки у нього таке почуття?) розгулює парламентом, і «гицель» Євгеній Брагар, який пропонує пенсіонерці продати пса, аби заплатити за комуналку, — всі вони не можуть бути інакшими. Вони, як і їхній верховний правитель, що через невтолиму жагу свого патрона-олігарха помститися попередникам, раптом перестрибнув з телевізійного екрана на політичні лаштунки, — живуть у паралельному світі, там, де людське життя не вартує ні шеляга, оскільки воно у їхній уяві — лиш репетиція або ж комп’ютерна гра, у якій можна все поновити, докупити, воскреснути…

Коли Брагар озвучує у прямому ефірі свою безумну ідею, то, на власне переконання, він вдало «стібається» з якоїсь там старенької жінки. Рівно ж як над волонтерками, на яких «настукав» за те, що вони вимагали вимкнути російський серіал в автобусі.

Він належить до покоління, яке, на щастя, не мало практичної нагоди переконатися на власних шкірах, що кожна країна, яку не візьми, будувалася на двох фундаментальних стовпах. Кров і піт. Кров, пролита у боротьбі за незалежність, за прогресивні ідеї. Піт — неймовірна, важка, часом невдячна (з огляду на коротку перспективу) праця.

«Молоді і зелені» взяли цю країну готовою, хай з негараздами, але потенційно успішною. Вони не знають, ба, не хочуть знати ціни, заплаченої за те, що потрапило у їхні руки. І ця ціна — не «елітні собаки».

Розповім про свою бабусю. Її з родиною (восьмеро дітей) депортували з рідних місць на Лемківщині, вона все життя, піднімаючи малих, працювала у колгоспі за жалюгідні трудодні, лише у 70-х отримала паспорт. Доля баби Тетяни — лише мільйонна частинка схожих доль, але і вона є у підмурівках цієї країни.

Моя мама була вчителькою української мови. Жила школою, щодня приносила (за два кілометри) по дві здоровенні сумки дитячих зошитів (тоді були «товсті», як добра книга), і до світання горбатилася, правлячи червоним учнівські помилки. Її піт — теж маленька, але важлива складова сучасної України.

Коли міністерка освіти Ганна Новосад розповідає про «жалюгідні» 36 тисяч, я згадую маму. Вона ніколи не скаржилася на зарплату, хоча та насправді була радше жебрацькою подачкою, аніж винагородою за учительство. Так було раніше, так є і сьогодні. Я не знаю, де, у яких хмарах літає соціальна міністерка Юлія Соколовська, пропонуючи українцям самотужки відкладати собі на старість? Це ж не до колежанки Новосад звертається, чи не так?

Коли наш «головнокомандувач» по-хамськи спілкується з добробатами, він направду не розуміє, чому вони вперто тримаються позицій, не бажаючи виконувати безумні плани про «розведення військ». Бо там кожен сантиметр оплачений кров’ю, і, якщо доведеться повертати його ще раз, крові проллється ще більше. «Не лох» не може цього зрозуміти.

Йому не до снаги осилити думку про те, що, до прикладу, заробітчани люблять Україну не «тільки в інтернеті». Що їхня любов — це і гроші на виживання рідних в Україні, оселі для сімей, навчання дітей, ліки для батьків… Він ніколи не замислювався над тим, якою ціною даються українцям гроші на закордонних заробітках. Мою знайому, зараз успішну жінку-підприємця у Чехії, якось «прорвало»: «Цього не розповідаю навіть дітям. Ти не повіриш, був час, коли я харчувалася зі смітників».

Вінстон Черчілль зі своїм «Я не можу запропонувати нічого, крім крові, тяжкої праці, сліз і поту» виглядає у нинішньому світі неактуальним, архаїчним. Утім досі Україна платить за свою незалежність кров’ю і потом своїх захисників, — воїнів, волонтерів, фронтових медиків. А пенсіонерки, з копійчаних виплат, купують пряжу, аби наші хлопці в окопах мали теплі шкарпетки і рукавички.