«Нове мислення» чи просто безвідповідальність?

Зухвальство і сила, принаймні з боку певних урядів, продовжують панувати на міжнародній арені

На сьогоднішній міжнародній арені відбуваються складні та суперечливі процеси. Реальний світ, попри гучні декларації політиків, далекий від ідеалів рівноправності та справедливості. Зухвальство і сила, принаймні з боку певних урядів, продовжують діяти на міжнародній арені. Щонайменше там, де їм дозволяють це. В силу слабкості тих чи тих держав, їхньої влади та провідних політичних сил, в силу чийогось небажання чи невміння обстоювати честь і гідність своїх країн і їхніх громадян, керуватися національними інтересами. На жаль, усе це стосується й України.

Чи треба далеко ходити за прикладами? Ось чи не найразючіший. Іран збиває український пасажирський літак Boeing 737−800. Й одразу з іранського боку починає литися потік, м’яко кажучи, неправди. Тільки на третій день під тиском беззаперечних доказів Іран визнає свою провину — мовляв, ми збили, але помилково, потім визнає, що літак був збитий двома ракетами Тор-М1 «земля-повітря» російського виробництва. Речники іранського генштабу при цьому заявляють, що Boeing 737−800 сплутали з крилатою ракетою і що він «знаходився на висоті ворожого літака і нагадував його за формою». Як колишній старший сержант військ протиповітряної оборони, маю всі підстави стверджувати, що ці «пояснення» дуже далекі від правди: з крилатою ракетою немаленький пасажирський літак сплутати неможливо, а за формою він аж ніяк не нагадує надзвуковий бомбардувальник чи стратегічний В-52. І, нарешті, після серії обіцянок передати «чорні скриньки» Україні чи іншій державі, бо сам Іран не має технічних можливостей для вивчення записів, позиція офіційного Тегерана кардинально змінюється: мовляв, «чорна скринька є невід’ємною частиною інциденту», оскільки ж катастрофа літака сталася в Ірані, то, за правилами Міжнародної організації цивільної авіації, розслідування мають вести іранські структури. Хоча всім притомним людям зрозуміло: Іран є зацікавленою стороною, ба більше, дуже зацікавленою в тому, щоб результати розслідування виявилися сприятливими для самого розслідувача. Розуміючи це, на Іран тиснуть. Тисне Канада, тисне Франція. А Україна? Поводиться ледь не як боже ягнятко, відбуваючись загальниками та ховаючись у затінку більш рішучих і відповідальних держав. Мовляв, ми розуміли, що літак збитий ракетою, але не хотіли висуватися попереду інших…

Другий приклад незрівнянно менш масштабний — але не менш показовий. За повідомленнями мас-медіа, Азербайджан, який був місцем проведення семінару «Аналіз конфліктів», організованого Євросоюзом для країн Східного партнерства, відмовив в участі представниці України через її вірменське походження. Не стану називати імені цієї представниці, зазначу лише, що вона обіймає достатньо високу посаду в МВС України. У відповідь це міністерство надіслало делегації ЄС описання ситуації із проханням у майбутньому утриматися від проведення заходів Східного партнерства на території Азербайджанської республіки. Разом із тим в уряді України, як розповіли журналістам, вирішили не робити цей конфлікт публічним. А й справді: навіщо? Утерлися, поскаржилися добрим дядечкам із ЄС, та й годі…

Третій приклад — скандал, який здійняли в Румунії у зв’язку з перекладом англійською одного з абзаців звернення Президента Володимира Зеленського до Дня Соборності України. В оригіналі цей абзац звучав так: «Невдовзі УНР залишила Київ під натиском більшовиків, більшість території Галичини зайняли польські війська. Північну Буковину — румуни, а Закарпаття відійшло Чехословаччині». В перекладі англійською було використане слово occupied («окупували», а не taken («зайняли»). Українського посла викликали до міністерства закордонних справ Румунії, де йому влаштували добрячу нагінку: мовляв, Буковина законно відійшла до Румунії внаслідок системи мирних угод після закінчення Першої світової війни. Відтак румунська сторона підкреслює «необхідність правильного розуміння історії», чого на українському боці, виявляється, немає. Посол виправдовувався: це, мовляв, лише неточність перекладу, і договорився до того, що «поглинання іншими сусідніми державами… колишніх історичних провінцій Австро-Угорщини не можна вважати окупацією». Іншими словами, виходить, що офіційний представник Української держави в Румунії визнав законність «поглинання» у 1918 році Північної Буковини Королівством Румунія…

А тим часом всі існуючі в ту добу українські державні утворення — ЗУНР, УНР і УСРР — вважали, що йдеться саме про окупацію та не визнавали її правочинності. В усіх підручниках й енциклопедіях сучасної України йдеться теж про румунську окупацію Північної Буковини, і для цього є вагомі підстави — куди вагоміші, за Версальську систему, не в останню чергу наслідком незугарності та несправедливості якої стали прихід Гітлера до влади в Німеччині та Друга світова війна. Що ж стосується історії, то станом на 1887 рік етнічний склад населення обох частин Буковини був таким: 42% русини-українці, 32,5% румуни, 12% євреї, 8% австрійці й німці, 3% поляки, 1,7% угорці, 0,5% вірмени, 0,3% чехи. На півночі Буковини понад дві третини населення становили українці, на півдні понад половину — румуни. Тож коли на початку ХХ століття ерцгерцог Франц Фердинанд із групою вчених на чолі, до речі, з румуном за походженням Аурелом Поповичем розпочав роботу над перетворенням Австро-Угорщини на конфедеративні Сполучені Штати Великої Австрії, то одним із 15 новоутворених штатів мав бути український штат Ost-Galizien (Східна Галичина), до якого увійшли би всі землі імперії з компактним проживанням русинів, зокрема Північна Буковина. А от Південна Буковина мала увійти до складу румунського штату Siebenburgen (Семигород, власне Трансільванія). Ну, а у листопаді 1918 року румунська армія два тижні вела бойові дії на території Буковини проти нечисленних українських загонів — бойові дії, які переросли в масштабні каральні операції проти невдоволених українських селян… Тобто спершу румунська армія захопила територію, поліція почала «наводити порядок», а вже потім ця територія була передана загарбнику. Агов, як ще зветься з погляду міжнародного права насильницька анексія території, яка історично заселена іншим етносом, як не окупацією? Але посол низенько прогнувся…

Не знаю, можливо, чинна влада України свідомо прагне діяти на міжнародній арені, підставляючи ліву щоку по тому, як тебе вдарили по правій і примовляючи: «Пацани, давайте жити дружно». Тим часом у невблаганній реальності рахуються з сильними, поважають доброчесних і відповідальних. І у друзі та союзники набиваються до тих, хто чогось вартий і вміє бути, у разі потреби, жорстким, захищаючи національні інтереси.

…І ще про жорсткість і відповідальність. У січні 2019 року на Донбасі окупанти та їхні поплічники вбили трьох захисників України. Січень 2020 року ще не закінчився, проте вбито вже понад десять наших бійців. Бо ж ворог знає: для української сторони нині головне — «перестати стріляти» та «не ділити на своїх і чужих». От «свої» з того боку лінії фронту і гатять, знищуючи захисників України та знаючи, що адекватної силової відповіді не буде. А влада тим часом навіть не бажає називати речі своїми іменами, говорячи про «загиблих», а не про вбитих путінською Росією.

Джерело