Країна розбитих шибок

Починаючи з оманського «офіційного відпочинку», де перша особа великої європейської країни змушена була позувати на фото з третьорозрядним чиновником султана, аби врятувати обличчя за поганої гри. Потім була «іранська криза», коли тамтешній президент вирядив до Києва для «замазування» провини за збитий пасажирський літак… міністра доріг. У Давосі, куди на Всесвітній економічний форум назбиралася картата київська тусовка, Володимир Олександрович виступав у напівпорожньому залі (і це, мабуть, на краще, оскільки виголошена там промова більше скидалася на марення персонажа, далекого від реальної політики).

Не знаю, хто був автором тези про те, що Євросоюз має шанс (!) долучити до свого кола Україну через вихід з Унії Великої Британії, але цей чоловік, мабуть, або живе у паралельному світі, або практикує у царині наукової фантастики. Бо насправді світ української політики часів Зеленського — це територія хаосу, скандалів і невігластва. Коли глава держави натхненно закликає нечисленних слухачів, мовляв, «зараз дуже зручний момент, одна велика країна зробила exit, можливо, для України настав час зробити enter», у кулуарах саміту очільник пропрезидентської монобільшості Давид Арахамія не менш одухотворено пояснює журналістам (серед інших — і російським пропагандистам) про необов’язковість синхронізації українського законодавства з європейськими стандартами. А ледь не день перед тим віцепрем’єр уряду Гончарука з питань європейської інтеграції (!) Дмитро Кулеба ні сіло ні впало проголошує, що ми відкладаємо ідею входження у митний союз з ЄС і робимо ставку на «максимальне спрощення всіх митних процедур та сприяння інтенсивному руху товарів через митний кордон, доступу українських виробників на ринок ЄС». Тож, видається, що, попри публічні заклики до Брюсселя «зробити enter», рука вітчизняних очільників вперто тягнеться до клавіші «delete».

І ці вже непідкилимні, а відверті жести не проходять повз увагу світової спільноти. Україна, що після Майдану Гідності увірвалася у світовий інформаційний простір як батьківщина волелюбних, європейськи налаштованих громадян, яка продемонструвала Заходу готовність боронити його ж принципи і цінності, яка розбудила у інфантильних і ситих європейцях симпатії та надії, тепер повертається у характерний для майже всього пострадянського простору контекст.

Гадаю, у Європі розуміють причини такого різкого розвороту. Особливо, на контрасті з поведінкою попереднього керівництва, з його принциповою позицією щодо геополітичного вибору, безкомпромісністю у ставленні до Росії — порушника усіх міжнародних угод та конвенцій, активністю у справах дипломатичних, постійному акценті на національних особливостях України, її цінностях, її унікальності. Не забуваймо, що ЄС сповідує принцип «єдності у багатоманітті».

Натомість зараз маємо справу з командою, яка, умовно кажучи, веде з власним народом, і підозрюю, із собою, диспут на тему «хто я?». Командою, яка у намаганні сподобатися власним неперебірливим виборцям, розвиває тези на кшталт «какая разніца». Не розуміючи, як її ідея трансформується у цілком неприпустимі для українців речі. Від «зустрітися десь посередині» з військовим злочинцем, через «просто перестати стріляти» до «просто перестати пам’ятати». Постійно педалюючи тему сумнівної «єдності» довкола невизначених для самої себе «постатей», фальсифікуючи історію за лекалами вчорашнього (та що там, — нинішнього окупанта), демонструючи готовність заради примарного «миру» переслідувати тих, хто чинив спротив агресії, вимолюючи аудієнцію з Путіним (як це було в Ізраїлі, на форумі вшанування жертв Голокосту), Зе! таким чином прирікає і себе, і омріяну ним аморфну і безголосу Україну, позбавляє усіх її громадян майбутнього. Соціальний психолог Олег Покальчук колись різко, але влучно (ще не підозрюючи про те) охарактеризував стиль Зе! і його свити: «Те, що вам на слухняну шию можуть начепити золотий дзвіночок на барвистій стрічці і заквітчати роги, мальовані в колір національного прапора, не зробить вас меншим рогулем».

Додам, що запропонована Зе! концепція «промивання мізків» цілком виключає людину з чіткою ідентифікацією себе і країни, у якій випало жити, без історії, мови, традицій, а відповідно — і мрій, амбіцій, стратегій.

Іноді мені видається, що Україна вперто намагається підтвердити так звану «теорію розбитих шибок». Її сформулювали Джеймс Квінн Вілсон і Джордж Келлінґ у 1982 році. Суть цієї теорії у тому, що коли хтось розбив вікно і ніхто натомість не вставив у нього скла, то невдовзі в оселі не буде жодного цілого вікна. А відтак прийдуть мародери. Скільки разів ми «викликали склярів», скільки зусиль і «порізаних пальців» покладено на облаштування великої домівки під назвою «Україна»! Але завжди на зміну будівничим приходять продавці ілюзій і пропонують замість вибитих шибок в оселі, де гуляють холодні зимові вітри, повісити вуличні ліхтарі…