Нестерпна легкість пристосуванства

Добровільна лояльність до політики, яку проводить кожна влада, виникає радше з вигоди, аніж з примусу чи страху

Наші українські громадяни, як і пострадянські, з однаковою охотою виконують приписи Табачника чи Гриневич, міністрів оборони пострадянського зразка, і якщо до влади колись прийдуть україноцентричні сили, то будуть виконувати і їхні розпорядження.

Мене завжди дивувало не те, що виконують, а ця автоматична простота, з якою вони це роблять. Скажуть повісити в кабінеті портрет Бровка чи Мурчика, вони це зроблять. Скажуть повісити портрет Сталіна — нема проблем. Найбільше колаборантів у освіті і армії, надважливих ділянках суспільного життя. Від їх позиції залежить, чи буде існувати держава чи ні. Причому, це далеко не привілейовані працівники, їх звикле тримають напівголодними, у чорному тілі. Хтось не витримує і їде в Італію, хтось йде працювати в охоронні структури. Їх возять на всі масовки та антимайдани і вони розводять руками, вважаючи, що після відмови їх життя закінчиться і небо впаде. Не розстріляють, не посадять, але зацькують. Ну, це залежить від вдачі й наявності почуття гідності. Вибір є завжди. Не треба плакати й нарікати, я сама виросла в родині вчителів, яких змушували безкоштовно проводити агітацію, ганяти колядників і писати тонни всілякої макулатури. Я також працювала кілька років у цій системі. Все залежить від очільника навчального закладу, наскільки він здатен колаборувати. В цілому — картина жахлива. Десятиліттями у школах диктують свої правила маразматичні комуністи та їх лакизи, які спотворюють навчання і виховання найбільшого скарбу нації — дітей та юнацтва, тепер ще й висотуючи гроші з батьків. Але я не про це, а про мовчазну згоду суспільства. Хтось пристосуванець, хтось почуває себе безсилим, а хтось витрачає своє життя на пошуки справедливості, якої не знайти.

Я знала батька, чийого сина вбили у технікумі, і ніхто не був покараний чи звільнений. Він воював, доки не зупинилось серце, залишивши дочку-інваліда дитинства. Ніхто його не підтримав: ні батьки, ні учні, ні викладачі. Це було у Львові. Про жахи дідівщини розповість кожен, хто служив у армії. Хто має змогу, той ухиляється від призову. Але до школи мусить іти кожен. До школи, яка ламає і принижує не лише учнів, а й учителів та батьків. Є винятки, але сама система гнила.

Про люстрацію освіти та армії ніхто не говорив. Реформи без люстрації неможливі. І реформи повинні мати на меті виховати покоління, за якого реванш проросійських сил був би неможливий. Симбіоз ліберальних цінностей з махровою совєтчиною — це не реформи. А ще під акомпанемент зачистки всього, що нагадує про національну ідентичність, який набирає темпів. Зате всі у білому, без осоружних вишиванок. А там і російська мова повернеться в школи, хоча вона звідти й не вилазила. І російська книга повернеться до тих, хто за нею скучив.

«Просвіта» сто років працювала, аби виростити українців, готових боротись за власну державу. Священики і вчителі були тими, хто не давав заснути народові, хоч і серед них були колаборанти. Але один воїн переважить тисячу свинопасів. Очевидно, що зараз потрібно робити те саме, але вже іншими, сучасними методами, а не йти на налигачі на бійню, яку готують нам у майбутньому. Легкість пристосуванства обернеться тяжким кармічним ярмом для всіх без винятку.

Джерело