В умовах мемократії

Півтори-дві вечірні години, що їх довелося провести в товаристві телевізора, не принесли мені жодних нових спостережень за винятком одного – на перший погляд, суто мовного.

Зрештою, спостерігати за мовою для мене хоч, може, й не хліб мій щоденний, однак уже точно й не хобі. Нині, коли медійна сфера (головно інтернет плюс телебачення й меншою мірою радіо) безперервно ґенерує мовні новації, аберації, покручі та ідіоми, з певної пори прозвані мемами, дедалі важче втримуватися від мовлення «як усі». Зберігати індивідуальний лексикон чи, умовно кажучи, «оригінальний авторський стиль», свідомо уникаючи повальних трендів і десятою дорогою обходячи загальновживані штампи, стає завданням дедалі ризикованішим. Ризик передусім у тому, що не тільки не зрозуміють — узагалі не почують. І зовсім рідкісна птаха долетить бодай до середини твого послання (перепрошую, месиджу) без уже традиційного нині «многа букаф».

Аби бути почутим, сучасний мовець мусить говорити як усі. Він вибирає мовне пристосуванство, підлаштовується під загальний суспільний запит на поверховість, однаковість і спрощення, повторюючи одні й ті ж, уже всоте і втисячне промультипліковані у блоґосфері форми. Що більше мемів — то зрозуміліший ти, доступніший і відповідно популярніший (а популярність у блоґосфері вирішує все). Тож фактично не ми диктуємо мемам, як їм поводитись, а меми нам. У минулі ж часи, коли меми ще називалися своїм істинним іменем — кліше та штампами, не тільки зловживання ними, але й відносно помірне їх уживання вважалося для публіциста (та навіть і простого новинаря) неприпустимою ганьбою. Залишається погодитися з тим, що (увага — штамп!) часи міняються і ми з ними. Додам, що не на краще.

Тепер назад до телевізора, з якого я починав, і проведеного в його товаристві вечора.

Протягом згаданих півтори-двох годин я без перебільшення десятки разів, причому з вуст так само десятків дуже різних коментаторів-експертів, не кажучи про ведучих і кореспондентів, почув вислів «червоні лінії». Вони всі наче змовилися, здалося мені. Але вони не змовлялися. «Червоні лінії» так і лізли з них самі собою. «Червоні лінії» стали висловом-паразитом. І хтозна чи не паразитом свідомості.

Зрозуміло, що не йшлося про первинне і пряме, архітектурно-планувальне значення, про яке дізнаємося з ДБН (Державних будівельних норм). Ні, йшлося про метафору.

Меми зазвичай метафоричні, це правда. Однак правда й те, що ніщо так не вбиває метафору, як її заюзаність — перетворення на банал, штамп. Тобто на той-таки мем.

У цьому мемократичному комунікуванні нас ніякими «лініями» вже не вразити. Як і, скажімо, «точками». Наприклад, «точкою неповернення», що аж так далеченько відбилася від первинного авіаційно-технічного контексту. Або «реперними точками», що давно порвали з рідною геодезією. Або «точками біфуркації», що з нерівноважної термодинаміки та синергетики повтікали у значно турбулентніші обшири.

Точки, лінії. Базові геометричні терміни, без яких чомусь не обходиться жодна політична дискусія, а краще сказати, балаканина. Такий собі понятійний стрибок із геометрії в геополітику.

«Червоні лінії», досі вживані в нашому суспільно-політичному дискурсі доволі рідко, а якщо й так, то радше щодо агресивних намірів Москви, починаючи з цьогорічної виборчої кампанії, вирвалися на волю й замиготіли дедалі частіше. До того ж, тепер уже у внутрішньому стосунку — нової влади.

«Червоні лінії» — фейк, фантом, міф. Балаканина про «червоні лінії», завдяки яким, мовляв, ці підозрілі чи принаймні дуже ненадійні «нові» угруповання, що отримали аж таку владу в нашій країні, її, країну, все-таки не здадуть — це передусім акт колективного самозаспокоєння. І я не маю жодної певності, чи продуктивного. Бо звучать ці «червоні лінії» вже радше як не дуже вмотивоване заклинання чи профанна медитація. «Червоними лініями» промовляє нині наше колективне підсвідоме. Нам дуже хочеться, щоб вони справді були.

Тим часом є конкретні запитання.

Скажімо, про телефонний дзвінок преЗе! дента до Путіна. Він ще в межах «червоних ліній» чи це вже їхнє порушення? Для відповіді слід було б мати повний і достеменний текст розмови. Але хто нам його покаже? Залишається думати про гірше.

Або звільнення Безсмертного. Це був путінський наказ нашому преЗе! дентові чи всього лиш висловлене в тій-таки телефонній розмові дружнє побажання? І якщо так, то це ще перед «червоними лініями» чи вже поза ними?

Як на мене, то вірити у «червоні лінії» на сьогодні просто неактуально. Їх порушено й поламано, вони не існують. Їх упевнено й рішуче ліквідував нам не хтось, а сам український виборець, причому послідовно й аж тричі — 31 березня, 21 квітня і 21 липня. Щоразу віддаючи більше і більше влади тим, які, заохочувально шкірячись, уже чекали по той її, «червоної лінії», бік.

Джерело