Країну з різними баченнями майбутнього просто розірве на частини

Якщо перед виборами можна пропонувати кілька варіантів, то після — доведеться діяти цілісно, інакше незадоволені будуть усі

У січні 2014 року, стоячи на Майдані, ми з друзями раптово зрозуміли, що Януковича скоро не буде, а на питання, яку країну ми хочемо збудувати після нього, немає жодних відповідей. Ми згадували тоді Леоніда Кучму, який ще в 1992 році, будучи прем'єр-міністром, запитував із трибуни парламенту, яку країну треба будувати, — а відповіді не було ні тоді, ні 22 роки по тому. У лютому-березні ми стали збирати різних людей, щоб разом сформувати картину майбутнього. Процес, що тривав 2,5 місяці та залучив майже тисячу експертів із різних сфер і міст, завершився створенням картинки, яка в дещо наближеному вигляді й лягла в основу подальших подій, перетворившись на стратегії й основні показники (паралельно з нами подібну роботу вели й інші цивільні організації). Рівень виконання більшої частини цих стратегій за п’ять років так і залишився невисоким, але це ніяк не вплинуло на якість картини майбутнього і нашу віру в нього.

У Польщі все було інакше. Експертні спільноти і цивільні організації ще з кінця 70-х відчули наближення присмерку комунізму і почали активно готуватися, передусім створюючи картину майбутнього і промальовуючи шлях руху до нього — те, що називається непопулярним нині в нашій країні словом «реформи». Тому, коли у 1989 році вікно можливостей відкрилося, зміни були швидкими і болючими, але ефективними. Звісно, важлива концентрація влади в руках реформаторів, але не менш важливе і бачення того, що потрібно зробити.

«Бачення без дії — це просто галюцинація», — сказав колись Томас Едісон (втім, фраза приписується ще кільком відомим людям). Однак у сучасному менеджменті відоме і зворотне. Популярна в бізнес-школах приказка говорить: «Дія без бачення — це дворова футбольна команда». Багато енергії, ентузіазму, хаосу і руху, але внаслідок — гол у свої ворота. Традиційне японське прислів'я формулює трохи інакше: «Бачення без дії — це мрії наяву, дія без бачення — це нічне жахіття».

Той, у кого немає проекту майбутнього, стає лише інструментом у руках того, хто такий проект має. Україна оточена активними проектами різного масштабу — російським, європейським, американським, китайським, турецьким, польським і так далі. У кожному з них нам визначена якась роль. Хаотично втілюючи фрагменти цих проектів замість власного, ми виконуємо танець дорогою в пекло. Доречно нагадати, що у ХХ столітті відсутність загальнонаціонального проекту майбутнього призвела до того, що Україна, ставши ареною двох світових воєн, зазнавши невимовних страждань і руйнування, так нічого і не отримала в підсумку кожної з них.

Сьогодні в країні є концентрація влади, необхідна для дії. Чи є у цієї дії картина майбутнього? Або ми будемо збирати свою мозаїку з чужих фрагментів? Рух без напрямку — хаотичний, броунівський, ми всі ветерани цього руху. Збудувавши перемогу на критиці минулого, не можна рухатися із цим далі — потрібно показати картинку майбутнього.

Однак крім бачення (візії майбутнього) і дії (втілення цієї візії) необхідна ще одна річ — консолідація. Країна не складається із більшості і меншості, як хотілося б комусь вірили. Країна складається із безлічі меншин, деякі з них дуже активні і готові захищати свою позицію, інші зовсім пасивні й вважають свій громадянський обов’язок виконаним після хрестика в бюлетені і трьох дописів у соціальних мережах. Країну з різними візіями майбутнього (до того ж деякі з них нав’язані ззовні) просто розірве на частини. Перед виборами можна пропонувати різним меншинам привабливі фрагменти різних картинок, а далі доведеться діяти цілісно, інакше незадоволені будуть всі.

Неприємно, але факт: ми живемо в країні, де різні люди і спільноти мають досить різні уявлення про минуле. Через кілька поколінь всі вони синхронізуються, а поки фундамент минулого залишається кволим. Нам допоможе тільки картинка майбутнього, проект, який ми хочемо будувати, — чітко окреслений, привабливий, консолідуючий, сконцентрований на спільному, а не на розбіжностях і враховує різний рівень активності меншин. До речі, для цього в успішних країнах існують парламентські коаліції. А спільнота людей, об'єднана спільним майбутнім, називається політичною нацією.

А коли такий проект є, необхідні найкваліфікованіші люди, аби його втілити. Друзі та політичні призначенці для цього не підійдуть. Потрібні професіонали. Але це вже зовсім інша тема.

Джерело