На горизонті — тьма

Ризик — заради змін — виправданий, якщо за ним проглядається, бодай на горизонті, шанс на досягнення мети. Та на горизонті — тьма. Реванш. Наступ сил, здатних лиш поглибити теперішні проблеми. Чи зможе протилежна («наша») сторона захиститися й зрештою перемогти? Можливо. Але не ясно, коли, як, якою ціною. Поки що противник організовується й мобілізує сили (внутрішні й зовнішні) значно швидше й успішніше за нас.

Тож не братиму гріха на душу, підігруючи політичним реваншистам і відкритим ворогам.

До якої мети прагнули і яких змін хотіли ті, хто критикував в чинного Президента з позицій майбутнього, а не минулого?

Головною метою для правителів постмайданної України мала стати — та не стала! — заміна корумпованої олігархічної економіки на відкриту ринкову, а патронально-клієнтельної політичної системи на правову державу. Замість неформальних правил гри, кулуарних рішень, потакання зловживанням свого «клану» (за принципом — своїм усе, а ворогам закон), мала постати правова система, в якій перед законом усі рівні, а кожна людина може захистити себе в суді. Отже мова не про ту корупцію, яка «є всюди», а про щось глибше та системніше…

Так, цю масштабну проблему не можна було вирішити одним махом, тим більше, що війна ускладнила роботу. Але 5-ти років мало вистачити для того, щоб твердо стати на стежку системної трансформації, почати жити справді по-новому, отримавши взамін беззаперечну підтримку і громадянського суспільства, і суспільства загалом. Однак не сталося. Попри всі його периферійні (щодо системи) здобутки, Петро Порошенко цією стежкою не пішов, бо такий рух був би не в його інтересах, а відтак і поза межами його розуміння.

Правова й соціальна незахищеність — це те, що відчуває на собі значна частина суспільства. Тому не треба все списувати на пропаганду та гібридну війну. Україна її програє саме тому, що тонко й глибоко опрацьовані ворожі методи лягають на підготовлений незадовільною внутрішньою політикою ґрунт.

Плоди зради політичного керівництва головному завданню революції, гіркі. На жаль, — не лише для правителів, а й для нас усіх. Але нині вони вже майже неминучі. «Пізно-пізно…», — сказав колись 85-літній Станіслав Людкевич через шпаринку в дверях, коли радянські чинуші принесли йому повідомлення про Державну премію в 1964 році.

Нам залишається лиш вкинути свої виборчі «5 копійок» з тією позначкою, яку підказує совість, розум і відповідальність. І готуватись до боротьби — за зраджену мету, за майбутнє країни, як би пафосно це не звучало.

Про свій вибір, який дався мені нелегко, я сказала. А кожен вирішить для себе, що йому важить і болить найбільше…

Джерело