Щоб не програти війну у тилу

Треба бути зовсім сліпим і недолугим, аби не розуміти, що в країні, понад мільйон громадян якої пройшли горнило Донбасу, в країні, яка втратила десятки тисяч життів у протистоянні російським окупантам, жартувати з такими речами не те що неетично і непристойно, — це цинізм, злочинна безвідповідальність і наруга над святими речами

В одній з пісень культовий бард мого покоління Булат Окуджава коротко сформулював суть творчої натури: «Кожен пише, як він дише…». Ці рядки пригадалися мені після бурхливої полеміки в електронних ЗМІ та соціальних мережах, спричиненої інцидентом, який трапився у стінах Національної академії образотворчого мистецтва. Студент цього вишу (вже вчорашній, його відрахували, і зовсім не за скандал, а за прогули та неуспішність) Спартак Хачанов виставив на загальний огляд свою буцімто «пацифістську» інсталяцію «Парад фалосів». У вигляді чоловічих статевих органів він зобразив військових, техніку на помпезному марші.

Звісно, такого штибу творчість «вільного митця» спричинила хвилю обурення. І, природно, що першим з тих, хто підняли свій голос проти, м’яко кажучи, сумнівного трактування збройних сил у країні, яка, зауважимо, п’ятий рік воює проти агресивного і буйного сусіда, був викладач академії, колишній атовець-доброволець, відомий український художник Володимир Харченко. На розмову з Хачановим прийшли і члени радикальної організації С14, проте діалогу не вийшло, «безкомпромісний пацифіст» ганебно втік…

Однак знайшлися й ті, хто став захищати надто атракційного художника. Здебільша, лівацькі середовища, переважно російськомовні митці. Дійшло навіть до листа-підтримки… українського ПЕН-центру. Чого тільки не було у їхніх аргументах — і злива слів про «свободу митця», і звинувачення Харченка у ретроградстві, «вишиватництві» та «хуторянстві». Донька ветерана-художника, до слова, теж учасниця українсько-російської війни, яка вивозила поранених з-під Авдіївки, зронила з приводу цькувань її батька дуже символічну фразу: «Ми програємо війну у тилу».

Правда, буквально днями стало відомо, що на знак протесту проти позиції колег, ПЕН-центр залишили Іван Малкович та Максим Стріха.

Слід сказати, що Хачанов був послідовним у своїх провокаціях. Першим дзвіночком стала його епатажна інсталяція «Вишиванка на салі», лихо скроєна з свинячих хвостів та китиць калини, відтак композиція з мінаретами, оздобленими тими ж таки фалосами…

І ще одна, доволі промовиста деталь, без якої, мабуть, буде важко зрозуміти «потойбіччя» ситуації з «Парадом членів» та його автором. Буквально за кілька днів після скандалу «гнаний художник» отримав… політичний притулок у Фінляндії і вже звідти взявся розповідати про «свавілля» українських націоналістів, які, бачте, переслідують вільних художників за їхні переконання. Невідомі «добродії» надійно сховали свого корисного ідіота…

Як на мене, тут маємо проблему не зі свободою митця, і аж ніяк не з проблемою цензури. Якби горезвісний Хачанов бодай на йоту переймався тим, що відбувається на його рідному Сході (біженець з Азербайджану, він виріс на тепер окупованому Донбасі), то, мабуть, і не взявся б за таку сумнівну роботу. Та, мені здається, він робив це свідомо, з метою принизити українських захисників, спровокувати скандал, розбурхати суспільство, створити належну тему і картинку для пропагандистських ЗМІ, які б відтак гучно верещали про переслідування «фашистами» всіх інакодумців. Думаю, що маємо справу з переконаним українофобом, який «пише, як дише…», і жодних епатажних, амбітних мотивацій у його «творінні» не було.

Бо, зрештою, треба бути зовсім сліпим і недолугим, аби не розуміти, що в країні, понад мільйон громадян якої пройшли горнило Донбасу, в країні, яка втратила десятки тисяч життів у протистоянні російським окупантам, у країні, де новонароджена армія ціною надлюдських зусиль зупинила московських агресорів, жартувати з такими речами не те що неетично і непристойно, — це цинізм, злочинна безвідповідальність і наруга над святими речами.

У таких випадках часто згадують Ізраїль, у якому під негласною забороною перебуває творчість Ваґнера — улюбленого композитора біснуватого фюрера, конструктора і натхненника Шоа. Я б у випадку з Хачановим вдався до іншої метафори. Припустимо, комусь спало б на думку озвучити щорічні жалобні церемонії в Аушвіці чи Бухенвальді «Польотом валькирії» того ж автора, і пояснити це «польотом фантазії» режисера… Чомусь такі алюзії не прийшли на думку витонченим поціновувачам мистецтва з українського ПЕН-клубу.

Зрештою, хіба нам бракує штатних та позаштатних азефів поза сферою мистецтва? Хіба серед десятків кандидатів на президентський фотель мало дуже ревних «пацифістів», які ладні стати на коліна перед Путіним, «поїхати з ним на риболовлю», «сісти за стіл переговорів»? Хіба ці люди не принижують почуття українських патріотів-військових, хіба не кидають свою дрібку солі на душевні рани тих, у кого окупант забрав найближчих і найдорожчих?

Ми можемо стоп’ятсот разів говорити про демократичні цінності в Україні, про повагу до чужих думок, про свободу думання і говоріння, але не маємо права забути про тих, хто вже не може виступити ні на свій захист, ні на захист своїх переконань? Чому будь-хто, назвавшись політиком чи, як у випадку Хачанова, — «митцем», вважає, що автоматично набуває права ображати, насміхатися і глумитися над тим, на чому тримається ця країна, до чого прагне, і платить неймовірну ціну за свої мрії?

Толеруючи зло, сором’язливо заплющуючи очі на витівки безвідповідальних та цинічних людців, ми таки «програємо війну у тилу». Аби цього не сталося, перш за все, варто бути собою, не вестися на пропагандистські речі, оцінювати людей за вчинками, а не солодкими обіцянками. Стати не обивателем, а громадянином, патріотом і державником. Хоча, здається, ці слова нічого не варті для більшості тих, хто тішить себе думкою про перемогу 31 березня. Ні, не над Путіним, а над власним ошуканим виборцем…