Фантомні болі Будапешта

Останні заяви деяких угорських політиків та представників угорської нацменшини у Закарпатті шокують своїм цинізмом та відвертою брехнею. Депутат Закарпатської облради (!) Ілдіко Орос, виступаючи на мітингу в Будапешті, звинуватила Україну у тому, що «діє фашистськими методами». Вона провела паралель між тодішніми переслідуваннями євреїв і теперішніми переслідуваннями угорців в Україні. З жіночкою провели виховну бесіду в СБУ, але це навряд чи охолодить угорських шовіністів.

Кілька днів тому голо­ва Товариства угорської культури Закарпаття і на­родний депутат Василь (Ласло) Брензович заявив, що Європа має тиснути на Київ, аби Україна не переслідувала угорську мен­шину. «Врегулювання ситуації можливе лише у тому випадку, якщо Захід, який має великий вплив на Україну, буде готовий серйозно вимагати від україн­ської держави поважати євро­пейські демократичні цінності», — заявив Брензович.

Нагадаю, «переслідуванням» угорці вважають норму Закону України про освіту, де є вимо­га, що усі громадяни, зокрема і нацменшини, повинні знати, а відтак вчити українську мову. Такого «геноциду» (а саме цей термін вживають деякі угорські політики) проти угорської нацменшини Будапешт пережити не міг. І вчинив справжню істе­рику. Боротися вирішив мето­дом грубого шантажу — як член ЄС і НАТО блокує рух України у ці структури. І такі дії дивним чи­ном збігаються з геополітичним інтересом Кремля.

Ніби спеціально підтвер­джуючи ці «підозри», прем’єр-міністр Угорщини Віктор Ор­бан, якийраніше відмовчувався щодо «мовного конфлікту», да­ючи можливість висловлювати­ся радикалам (таким собі угор­ським жириновським), раптом робить зухвалу заяву, мовляв, з теперішньою українською вла­дою не можна досягнути до­мовленостей, відтак Угорщина чекатиме на нову владу. Скан­дальність цієї заяви не лише у демонстративній непова­зі до законно обраної україн­ської влади, відтак до України як держави, а й в тому, що ця цитата один до одного повто­рює недавні слова Володими­ра Путіна. Нагадаю, він сказав, що «поки в Україні керуватиме чинна влада, розраховувати на мирне вирішення питання на Донбасі навряд чи вдасться».

Після заяви Орбана укра­їнське МЗС запросило ново­призначеного посла Угорщини в Україні для пояснення. Нато­мість угорці це інтерпретували по-своєму, мовляв, не МЗС ви­кликало посла, а посол сам ви­явив ініціативу прийти в МЗС, аби висловити українській вла­ді претензії. Знайомий почерк, чи не так? Усе перевернути з ніг на голову.

Якщо проаналізувати мовну частину нового Закону про осві­ту, то вона не звужує прав нацменшин, а розширює можли­вості цих людей. Але можливості реалізовуватися насамперед в Україні. Бо раніше, зрештою, й досі, угорці, що компактно про­живають на території Закарпат­тя, української мови практично не знали. Тому шансів вчитися в Україні, робити кар’єру, стати успішними вони не мали. Такийстан речей цілком влаштовував Угорщину, бо, по суті, Україна 27 років своєї незалежності ви­рощувала за свій рахунок май­бутніх громадян Угорщини. Зде­більшого робочу силу. Тобто за рахунок України та вирішувала свої соціально-економічні пи­тання. Але настав зручний час, коли завдяки нацменшині, звіс­но, цілком пригодованій, Угор­щина намагається реалізувати свої неоімперські амбіції.

Така агресивна політика щодо України — не що інше, як про­яв задавнених фантомних бо­лів, які з’явилися в угорців після Першої світової війни внаслідок Тріанонського договору, укла­деного в 1920 році, який закрі­пив поразку Австро-Угорщини у цій війні і, відповідно, розпад імперії. Тоді Угорське королів­ство втратило Словаччину, яка відійшла до Чеської Республіки, Трансильванію, яка відійшла до Румунії, провінцію Бургенлянд, що відійшла до Австрії, і Підкар­патську Русь, що відійшла до Чехословаччини. Поза територіями новоствореної угорської держа­ви опинилося тридцять відсотків угорців. Під час Другої світової війни Угорщина була союзни­ком Гітлера. Тоді у них з’явився шанс ці території собі повернути. В 1939 році, як союзник Гітлера, угорці напали на Підкарпатську Русь, яка проголосила незалеж­ність, і втопили паростки цієї незалежності у крові. Про це чо­мусь вкрай рідко згадується, а варто було б частіше нагадува­ти угорцям їхнє ганебне минуле. Може, тоді б про «фашизм» мов­чали або згадували лише у кон­тексті покаяння за агресію щодо українських земель.

Натомість окрилені «успіха­ми» Путіна в Криму та на Донба­сі, угорці, мабуть, згадали своє «героїчне» минуле. Зараз у Будапешті домінують настрої, які, власне, культивувалися після Трі­анонського договору, а особливо під час союзництва з фашизмом. Схоже, комусь у Будапешті дуже кортить ці землі повернути. Якщо не всі, то хоча б частину. Як мо­ральну компенсацію. Почати ви­рішили з «найслабшої ланки», з України, на яку можна тиснути під надуманим приводом. Насправді чи так їм розходиться про мовні права угорської нацменшини, чи все-таки йдеться про приховані (наразі) територіальні претензії? Саме такий шлях свого часу то­рувала і Росія. Чим це закінчило­ся, відомо.

Тому зухвала заява Орба­на в унісон з Путіним щодо те­перішньої влади зовсім не ви­падкова. Велике питання: якби Росія розпочала повномасш­табну агресію проти України, як би повелася Угорщина? Чи не так, як в 1939 році? Тому ініціа­тива українського уряду повер­нути у Берегово військову час­тину — стратегічно правильна і цілком на часі. Симптоматично, що угорцям ця ініціатива не спо­добалась.