Уроки Листопадового Чину

Сто років тому на львівських мурах з’явилася відозва, що уночі проти першого листопада владою у місті опа­нували українці. 9 листопада було сформовано тимча­совий виконавчий орган, який через кілька днів став Держав­ним Секретаріатом Західно-Української Народної Республіки.

«Історія змушена повторюватися, оскільки ніхто не слухає її уроків», — твердить Пітер Лоренс. Він має рацію. Зрозуміло, з висоти літ нам легко оцінювати те, що трапилося у тодішньому Львові, аналізувати помилки своїх попередників, ритуально складаючи шану відчайдухам, що зважилися на такий направ­ду героїчний учинок. І перше, що спадає на думку, — типова для українства риса гуртуватися лише тоді, коли небезпека гучно стукає у двері. 30 жовтня 1918 року оприлюднено знамениті «14 пунктів» американського президента Вудро Вільсона, 13-й з яких нічого доброго для Галичини не передбачав. Січовий со­тник Дмитро Вітовський з товаришами вирішив застосувати воєнну потугу лише напередодні приїзду до Львова польської ліквідаційної комісії, завданням якої було перебрати владу від австрійського намісника Ґуйна і перекроїти її на польський штиб.

Спливло чимало літ, але недобра звичка зволікати, мусолити всі «за» і «проти», безпідставно сподіваючись на порядність сусідів, не тільки не минула, а й набула рис хронічної. Ми по­части плентаємося у хвості подій, реагуючи на виклики «за­днім числом»; буденщина, пусті проблеми плутають нам ноги, обмежуючи не тільки поле для маневру, а й національні видно­кола. Українці лише зараз взялися витворювати вітчизняну іс­торію, донедавна ньюзмейкерами найважливіших мобіліза­ційних подій були сусіди. Майдан теж був почасти інспірований активністю російського чинника у намаганнях завадити Україні обрати європейський курс, а опозиційні порухи його провід­ників базувалися на підтримці демократичного Заходу.

Схоже триває і досі — найважливіші перемовини з українського пи­тання відбуваються поза межами України: чекаємо чергового саміту американського президента з російським агресором і гадаємо, здасть чи не здасть Вашингтон наші інтереси. На­томість свій порядок денний в український дискурс нахабно намагаються проштовхнути наші європейські сусіди — Поль­ща та Угорщина. Реагуємо на це симптоматично, часто розу­міючи, що наші реакції лише розпалюють апетити опонентів. Звідси ще одна теза Листопадового Чину. Прагнення українців Галичини, зміцнені відтак постанням УНР і Злукою, не спричи­нилися до вироблення національної стратегії. Можна, звичайно, говорити про розшарпаність юної держави війнами на кілька фронтів, однак логічніше було б шукати причини невдач у пере­свареній і різновекторній вітчизняній політичній еліті. Винничен­ко і Грушевський vs Коновалець і Петлюра — вогонь і вода, Схід і Захід, діаметральність орієнтирів і цінностей.

Хіба не повторюється фатальне протистояння і за­раз? Не тільки у деклараціях майбутніх кандидатів на пре­зидентську посаду, які по-різному бачать шляхи виходу з тієї ж таки війни, дехто ціною капітуляції. Не тільки у спро­бах «вчорашніх» повернути випробувані ними поділи укра­їнців на сорти… Ба навіть на локальному рівні, коли у столи­ці Листопадового Чину чиновники не можуть поділити між собою лаври від спорудження пам’ятників його героям? Тому, врешті, сто років тому долю Галичини вирішували не у Львові чи Станіславові, а у Ризі, Генуї, і остаточно — на Па­ризькій конференції амбасадорів Антанти. Остання уві­йшла в історію як ганебна сторінка світової дипломатії, яку не зумів застерегти силою своїх аргументів навіть митро­полит Андрей на перемовинах з Раймондом Пуанкаре.

Тепер після, здавалося б, визначеності, коли владні деклара­ції про європейський вибір Києва уклалися у прагнення біль­шості українців, знову спостерігаємо бажання деяких полі­тиків корегувати курс. І йдеться не лише про геополітичний вибір, а про намагання відповідати на національні виклики — корупцію, беззаконня, всевладдя олігархату — старими під­ходами. Тут слід говорити не стільки про крах романтичних ілюзій, хоча і він не позбавлений підстав, як про несумісність інтересів та устремлінь українських можновладців, їхні мен­тальні відмінності, життєві пріоритети, які традиційно беруть гору над загальнонаціональними потребами. І знову відлун­ня Листопада: «Катастрофа української справи у роках 1918−1919 виникає з того, що в той період ані над Дніпром, ані над Дністром не було людей, котрі могли б собі чітко уявити по­стулати українських державних інтересів», — писав тодішній польський дипломат Станіслав Лось.

Так, риси нинішньої української «еліти» формувалися в умо­вах залежності від Росії. Це стосується не тільки комплексів меншовартості, а й стилів управління — зверхності, продажності і свавілля. У світі ж набирає потуг популістська хвиля, коли до керма демократичних держав дістаються безпринципні аван­тюристичні персонажі. Їх не бракує і у нас, однак небезпека популістичного правління у пострадянській країні, знесиленій війною, тотальною корупцією, на кілька порядків вища, ніж на Заході, де є стримуючі чинники для таких горе-державників.

Україна вкотре стає забавкою у чужих руках. Центри ухвален­ня рішень мігрують чужими столицями: чи то у Москву, чи у Ва­шингтон, чи у Берлін.

Якщо бажаємо зламати цю зловісну тенденцію, маємо вивчи­ти уроки історії, серед них — і уроки Листопадового Чину.