Дешевий газ, як і дешевий сир, буває лише у мишоловці

Давно вже час обирати систему правил замість системи прізвищ

На старті виборчої кампанії українці знову сварять­ся довкола улюблених персонажів. Хай серед старої обойми політиків, що боротимуться за найвище кріс­ло в державі, з’явилися «нові обличчя», що додає цим пе­регонам не тільки інтриги, а й не надто доречного комізму, основний дискурс точиться, як і раніше, довкола прізвищ. «Порохоботи», «юлефани» — ось лише два табори, які чітко характеризують не тільки політичні, а й світоглядні уподо­бання громадян. А кількість кандидатів на президентство лише посилює тривогу за те, що після велетенських зусиль, жертв, драматичних революцій ми й надалі схильні до очіку­вання месій, краснобаїв і «баламутів».

На Майдані Гідності здавалося, що відкинули цей хиб­ний підхід. Там не звучало, як на Помаранчевому, прізвищ, персоніфікованих гасел, там йшлося про цінності. Однак час повернув навспак розуміння самодостатності, і ми зно­ву взялися обирати прізвища, а не правила, фантики, а не цінності, гарні, та нездійсненні прожекти, а не реалії країни, що загрузла у війні.

Це так, як з недавнім зростанням тарифів: звісно, пер­ший шок породив різкі емоційні реакції. Чому більшість з нас ладна повірити у дво-, трикратне урізання ціни на газ, як те обіцяє «газова спеціалістка», а не у чіткі цифри реаль­ного стану ринку? Бо для цього слід взяти до рук кальку­лятора?.. Чому, розуміючи, що дешевий сир буває тільки у мишоловці, ми вже нині, перед загрозою космічних рахун­ків за опалення, рвемося туди, де вже були, — до дешевих енергоносіїв, упакованих у російське рабство? Невже наші сльози за тими, хто вмирає на сході, так легко можна ви­терти єдвабною хусточкою популістів? Чи, все-таки, мають рацію західні скептики, які вважають характерною рисою пострадянських народів перевагу «цінностей виживання» над «цінностями самореалізації»?

Можемо вкотре виходити на майдани і вимагати нездій­сненного. Зрештою, це вже роблять із завидною система­тичністю розмаїті мітингувальники. Але чомусь ніхто з кан­дидатів досі не запропонував реальної (!) програми зміни системи правил у країні, за якої громадянин отримав би належний захист від тарифного (цінового, поліцейського, прокурорського, суддівського… — потрібне підкреслити) свавілля, міг відчувати гарантії своїх прав, рівно ж як і від­повідальність за обов’язок. Якщо нема таких програм, то напрошується закономірний висновок — тих, хто виспівує солоденькі виборчі мелодії, насправді влаштовує ця сис­тема. Почуваються у ній мов риба у воді, чудово знають, як скористатися її преференціями у випадку потрапляння у владну обойму.

Зрештою, більшість з тих, хто вже зголосився до участі у президентських перегонах, були чи є у владі, володіють депутатськими мандатами, тримають у парламенті фракції. То хто боронить їм втілювати свої благі наміри? Чому, коли йдеться про невідкладні закони, не бачимо серед авторів проектів цих «соціальних фантастів», а коли справа дохо­дить до голосування, навпроти їхніх прізвищ бачимо «від­сутній» або «не голосував»?

Наше хронічне захоплення нереальними прожектами ви­глядає, м’яко кажучи, наївним. Ба більше! Воно принижує нас самих, оскільки ставить у залежність від примх наших кумирів, веде до неминучих розчарувань, розвиває комп­лекси меншовартості. Знаменита письменниця Айн Ренд, авторка бестселера про справжнє підприємництво і справ­жніх господарів «Атлант розправив плечі», зауважила пара­доксальну річ: «Будь-який бог, — який би сенс не вкладали у це слово — це втілення того, що люди вважають вищим за себе. А коли людина ставить вигадку вище за саму себе, значить, вона дуже низької думки про себе і своє життя».

Чи не схоже це на нас? Адже, тамуючи тиху ненависть до «олігархів-кровопивць», ми із захопленням споглядаємо клоунські вистави-ток-шоу на їхніх телеканалах, всотуючи несосвітенні вигадки і беручи їх за керівництво до дії у по­всякденному житті. Адже, шукаючи правди, ми не гортаємо сторінки законів, а пакуємо черговий «конверт», аби у най­легший спосіб залагодити власні проблеми. Адже, укотре проклинаючи несправний ліфт, ми не йдемо до нехлюйно­го начальника жеку, щоб вказати йому на його обов’язок, а люто сердимося на всю країну і розповідаємо про це своїм дітям.

Давно вже час обирати систему правил замість системи прізвищ. Будь-яке зволікання, ще один президентський, парламентський цикл, сформований за старою звичкою, за старими лекалами, забере не тільки дорогоцінний час, а й шанси, віру і бажання кардинально порвати з минулим. Якщо майбутній президент і майбутній парламент не будуть спроможними (разом зі суспільством) кардинально змінити систему правил, систему стосунків громадянина і держави, ми й надалі борсатимемося у каламутній воді, а наші ниніш­ні кумири завзято ловитимуть у ній велику рибу.