Націоналізм: перезавантаження

Сучасна Європа час од часу лякається відроджен­ням націоналізму. Так було в Австрії, коли там не­ждано-негадано виринув у парламентській залі Йорґ Гайдер зі своєю Австрійською партією свободи. Історія повторилася, коли у Нідерландах перетягували мотузку валлони та фламандці. В Іспанії гриміли вибухи бомб «баскських сепаратистів», вирувала Каталонія, а у Франції серйозно заявляла про свої амбіції донька Ле Пена. Із певних пір євробюрократи та «єврофундамен­талісти» з-посеред експертів і політологів знайшли нову «страшилку» — цього разу в охопленій війною Україні.

Ян Техау із Фонду Карнеґі пояснював успіхи «правих радикалів» тим, що «довгий період післявоєнної міжна­родної солідарності добіг кінця», «відцентровими тен­денціями, що мають місце у сучасній Європі…».

Все це так, але, на жаль, не пояснює справжніх при­чин націоналістичного «перезавантаження». Європей­цям важко визнати, що модель ЄС, запропонована його «батьками-засновниками», і його нинішні страте­гії суперечать одна одній. Спроби створити якийсь то­тально-європейський уряд, зі всіма ознаками суверена (армія, валюта, центробанк, громадянство) викликають справедливі алюзії із комуністичним експериментом у СРСР. Результат — Brexit.

Та особливо неприйнятними є такі паралелі для «но­вих європейців»: поляків, чехів, мадярів. Просто у них пам’ять некоротка і нетеоретична. До того ж путінська Росія, знаючи цю слабину вчорашніх сателітів, уміло пі­дігрує правим популістам, на кшталт Орбана, або ж усім ресурсом своєї пропагандистської машини роздмухує націоналістичні міфи, до прикладу, у Польщі. Це — по-перше.

По-друге, Європа створювалася на підставі комп­ромісів, угод, поступок і несподіваних альянсів, які часто загортаються у блискучі обгортки, аби прихо­вати їх справжню суть. Ярослав Грицак, якого дуже не люблять вітчизняні «націоналісти», на одній з дискусій 25 Book Forum заявив: «Коли Європа об’єднувалася у європейську спільноту, вона весь час казала, що „ми об’єднуємося на базі цінностей“. Вона брехала. Про цінності не йшлося. Цінності — це був лише гарний мар­кетинговий хід. І багато людей у це повірили, бо красиво виглядає». Рано чи пізно, це «дрібне шахрайство» мало вилізти боком, і першими на нього зреагували, як те за­вжди є, праворадикали.

По-третє, прагнення влаштувати «рай» для абори­генів коштом дешевої робочої сили із відсталих країн (особливо, колишніх колоній деяких членів Унії) спричи­нило загрозливу дехристиянізацію континенту. Йдеться не про секулярні настрої переважної більшості в ур­банізованій Європі, мова про кардинальний перегляд цінностей, звичок, суспільних рефлексів, притаманних досі цьому теренові. Тепер у Великій Британії (!) можна надибати поселення, які живуть фактично за законами шаріату. Звісно, здоровий організм і адекватне сприй­няття реальності, притаманне корінним мешканцям, шукає імунітету перед повзучою окупацією, і найлегшим способом загоїти «вавку» є націоналізм. У цьому сенсі цікавим є спостереження польських соціологів. Вони пишуть, що причинами зростаючої хвилі націоналізму серед поляків є острах втратити роботу і… батьківщи­ну. З точки зору пересічного обивателя воно виглядає спрощено і лапідарно: українець забрав у мене шанс на працю, бо вимагає менше грошей. З точки зору Кши­штофа Чижевського, філософа і культуролога, цей ас­пект набирає ізоляціоністського присмаку: «Відроджен­ня націоналізму є реакцією на викорінення чи страхом залишитися без коріння. З цього страху виникає думка, що мусимо окопатися у своєму».

Ще Нікколо Макіавеллі попереджав, «аби дізнатися, що має трапитися, достатньо простежити те, що вже було… Так є тому, що всі справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті, а, отже, незмінно даватимуть одні і ті ж результати».

Тож, гадаю, єврочиновникам та їхнім адептам не вар­то передчасно нервувати. Все буде так, як має бути. Криза мине, маятник суспільних настроїв знову хит­неться у бік лібералів, і про націоналізм згадуватимуть, як про «жахливий сон літньої ночі». До наступної кризи.