Про «міни» української політики, які почали вибухати

Під час виборчої кампанії, яка, власне, вже розпочалася в Україні, побачимо смерть ще не одного міфу

Українська політика схожа на мінне поле. Таке порівняння спричинене не тільки воєнними обставинами, а й тотальним поборюванням, підкилимними та публічними «війнами», що тривають поміж політичними силами упродовж усього періоду незалежності.

Специфіка української політики ще й у тому, що партії здебільшого є бізнес-проектами, покликаними щонайменше захистити, а за можливості й примножити статки їхніх власників. Або ж своєрідними трастовими компаніями, які торгують мандатами, посадами, впливом. Отже, їхні цілі, як правило, є винятково меркантильними.

Такі «політбізнесмени» почувалися цілком комфортно в умовах пострадянської реальності, контролюючи теле- і радіоканали, витворюючи в ефірі привабливі образи влади чи, за потреби, опозиції. І навпаки — знищуючи тих, хто стояв їм на шляху до здобуття омріяних результатів. Тоді направду «громадська думка не знала історії», бо пересічний обиватель навряд чи тримав у пам’яті увесь бекґраунд тих чи інших політиків, їхні геть непривабливі «кредитні історії».

Та усе змінилося в епоху «великої інформації», Інтернету, який є доступним і безмежним масивом знань і людської пам’яті. Після Революції гідності українці відчули себе в епіцентрі глобальної політики, і це усвідомлення кардинально вплинуло на їхнє ставлення до подій, явищ, осіб та вчинків. «Міни» української політики, закладені у недалекому минулому, почали раз у раз вибухати.

Слідча група американського спецпрокурора Роберта Мюллера оприлюднила понад три сотні документів, які розкривають деталі співпраці екс-радника Віктора Януковича Пола Манафорта з українськими Партією регіонів і «Опозиційним блоком». Це, здебільшого, листи американського політтехнолога до «проффесора», з яких зацікавлений читач зможе скласти собі яскраву картину того, що відбувалося в Україні до Революції гідності.

В одній із «епістол» Манафорт написав Януковичу: «Ми активно розвивали концепцію антисемітизму, як частини (поглядів) (української) опозиції. Ми робили це з часів укладення пакту між Об’єднаною опозицією і ВО „Свобода“ (курсив наш. — Авт.). Це — наша ключова стратегія у Вашингтоні».

Справді, серед української опозиції тоді була й «Свобода», а її лідер — Олег Тягнибок вже згодом, у часи Революції гідності, систематично з’являвся (до пори до часу) на сцені Майдану гідності. Однак ця постать дала нагоду політтехнологам Януковича «активно розвивати концепцію антисемітизму» ще з 2012 року. У тягнибоківському досьє, як хто пам’ятає, був провокативний виступ на горі Яворина, після якого тодішній кандидат у президенти Віктор Ющенко змушений був «попросити» свободівця з лав «Нашої України».

Уже тоді почали говорити про невипадковість певних вчинків «Свободи», про те, що вона створюює приводи для антиукраїнської істерики у російських ЗМІ, що часто риторика її публічних лідерів ставить під удар державницьку опозицію в Україні, робить її ізгоєм серед пристойного товариства.

Підозри посилилися після еспакади «антисланцевих» акцій, коли «Свобода» діяла фактично в інтересах Росії, на той час монополіста на ринку енергоносіїв не тільки України, а й Європи. Разом з партією Тягнибока дуже дивно і затято проти потенційних американських розробників сланцевого газу боролася секта догналітів з явно ефесбешним душком.

Проблема навіть не у риториці окремих політиків чи партій, у демократичному суспільстві завжди знайдуться прихильники найекзотичніших ідеологем. Проблема у тому, що ця риторика є, по суті, цинічною спробою «сподобатися», зірвати електоральний куш, прийти до влади, аби потім, як маріонетки, платити за векселями справжнім замовникам. Проблема у розчаруванні обдуреної спільноти, а відтак і її інфантильності, які дадуться чути після того, як міф стане фікцією. Проблема, зрештою, у небажанні політиків засвоювати уроки, бо хіба ми почули публічне пояснення (не кажучи вже про вибачення) після згаданих інцидентів або ж, до прикладу, рецидивів вже нашого часу, зокрема з глорифікацією Гітлера у соціальній мережі свободівської депутатки міськради Львова.

«Містифікації суспільної свідомості мають власне життя, — писав колись філософ Лєшек Колаковський. — Масова смерть міфів тому потребує особливих умов — але коли викрито один, решта валяться лавиною». Гадаю, під час виборчої кампанії, яка, власне, вже розпочалася в Україні, побачимо смерть ще не одного міфу.