Філософія «святих» меншин

Як боротьба за ексклюзивні права дискредитує ідею рівності

Суспільство незрідка живе сформованими протягом певного часу стереотипами й забобонами, що сприймаються громадською свідомістю та керівними структурами як неспростовна істина. Часто ці стереотипи формуються природним шляхом, а інколи бувають штучно нав’язані. Далеко не завжди соціум та інтелектуали раціонально усвідомлюють природу таких стереотипів, що мають велику організуючу силу й поступово набувають значного потенціалу примусовості.

Альфа й омега сучасного західного демократичного дискурсу — це особливий статус і права різноманітних (соціальних, етнічних, релігійних, сексуальних, расових тощо) меншин. На відміну від класичної схеми демократії, — влада народу, себто більшості, — тепер в основі визнання чи невизнання того або іншого суспільства демократичним є меншини, їхнє благополуччя, вплив на країну. Хоча насправді не так уже рідко йдеться про забаганки лідерів цих груп, такої собі меншинної номенклатури, що від імені цих спільнот виступає, звично розглядаючи їх як свою власність, як «постамент» своєї бурхливої діяльності.

Формування нинішньої «меншинної» філософії почалося доволі давно й має власне історичне коріння. Ще в середні віки в певних верствах побутувала ідея, запозичена з Біблії, про те, що радше верблюд пролізе крізь вушко голки, ніж багатий потрапить до раю. Тоді у свідомості багатьох адептів християнства саме незаможні маси розглядалися як духовний вищий прошарок, як «сіль землі», на відміну від розбещеної верхівки. У той період вельми привабливим для широкого загалу й для численних релігійних дисидентів був ідеал «євангельської бідності».
Реформація реабілітувала чесно зароблене багатство й поставила підприємця в моральному сенсі вище за бідного неробу, жебрака й «клієнтів», як у Древньому Римі називали всіляких утриманців. У ті часи заможність справді асоціювалася з меншістю, а бідність із більшістю.

Уже в добу поширення марксистської ідеології Західною Європою, а над усе після завоювання марксистами (реальними, звичайно, а не кабінетно-ідеальними) абсолютної політичної влади в Російській імперії, серед європейських ліберальних і лівих кіл популяризувалася ідея (більш чи менш вербалізована й раціоналізована) про те, що саме незаможна більшість є носієм моральних чеснот, а освічена й заможна меншість — зосередження хиб і розпусти. Життя постійно спростовувало ці штучні схеми, виявилося, що у сфері моралі бінарна опозиція «більшість — меншість» працює погано. Цікаво, що, як кажуть дослідники кораблетрощі «Титаніка», найшляхетніше під час трагедії поводилися пасажири першого класу, а найжорстокіші сцени особистого порятунку будь-якою ціною розігрувалися саме поміж простих людей.
Проте приблизно з кінця 60-х — початку 80-х років ХХ століття повільно, але неухильно заможність, освіченість і соціальна відповідальність стають завоюванням уже не обраної меншості, а більшості населення розвинених країн Заходу. І тут маркери (у середовищі лібералів і лівих інтелектуалів передовсім) змінюються.

Тепер уже маргінальні меншини стають носіями соціальної «святості», а благополучна більшість, основа існування суспільства, розглядається (за умовчанням) як від початку гріховна супроти соціальних маргіналів і завжди за визначенням винна перед ними. Саме її коштом мають розв’язуватися будь-які проблеми меншин. Той факт, що меншини також далеко не ідеал і не взірець, якось не брався до уваги й боротьба за їхні права на практиці перетворювалася на забезпечення їм привілейованого статусу. У реальному світі не можна заперечити те, що існують доволі агресивні меншини, які вважають своїм правом атаки на права та інтереси більшості. На жаль, практично під забороною перебуває питання про захист більшості від меншинної агресії. Наприклад, у Франції місцеві вегетаріанці — вегани — нападають на м’ясні крамниці й ресторани, вчиняють погроми. За рік розтрощили 15 таких крамниць, протестуючи проти вживання м’яса. Федерація м’ясників Франції звернулася до уряду країни з вимогою захистити їх від цього терору.

За даними соціологічних досліджень 2016 року, вегани становлять 3% населення Франції, проте ця меншина намагається силоміць, не переконанням, не агітацією, а насильством нав’язати свою позицію 97% відсоткам французів, змусивши їх відмовитися від традиційної національної кухні. Є меншини, які вважають своїм «святим» правом крадіжки, пограбування, шахрайство, соціальний паразитизм тощо. Є меншини, які вважають своїм етнічним звичаєм дикі бузувірські ритуали, наприклад жіноче обрізання (у середовищі деяких мігрантських громад Європи)… А в громадах вихідців із Туреччини досі практикується так зване «вбивство честі», геть несумісне з цивілізованим правом. Це коли неповнолітньому підліткові доручають убити родичку за її «неправильну» поведінку, що ганьбить родину. Неповнолітній за такий злочин за гуманними європейськими законами матиме мінімальне покарання. Це той випадок, коли демократична європейська більшість, спираючись на Конституцію, без жодних ліберальних комплексів повинна жорстко нав’язувати меншинам, які живуть у Європі, таки ж європейські норми поведінки.

Чомусь вважається, що в захисті більшості немає жодної потреби, бо, мовляв, вона захищає себе вже тим, що є більшістю.

Хіба це завжди так? Якщо згадати історію колоніальних імперій, то в колоніях саме етнічна меншина колонізаторів була гнобителькою етнічної більшості корінних колонізованих народів, що незрідка не могла захистити себе від колонізаторів.

На вітчизняних теренах за всіх колоніальних режимів українці становили більшість людності, але це не допомогло захиститися. Навіть нині, незважаючи на незалежний статус держави, українці в багатьох регіонах своєї країни залишаються жертвами мовно-культурної дискримінації. Оскільки деякі колонізаторські меншини, які збереглися з радянських часів і досі орієнтуються на Кремль, сконцентрувавши у своїх руках гроші, владу й вплив, контролюють інформаційний, культурний і мовний простори України, нав’язуючи мову, культуру й інформацію «русского мира». У постколоніальній Україні доводиться захищати дискриміновану етнічну більшість від упривілейованих етнічних меншин, переваги яких були засновані ще за часів Російської імперії та Радянського Союзу. Тому самими цими меншинами сприймаються як природні та вічні. Історично довгий час влада меншості над більшістю вважалася несправедливістю. Проте тепер у багатьох західних країнах диктат меншин не сприймається як аномалія, як відхилення від норми. До речі, кримінальні злочинці — це також, на щастя для суспільства, не більшість, а меншини. Себто зводити всю складність і різноманітність функціонування суспільства до вбогої дихотомії «більшість — меншість» неправильно.

Увагу правозахисників не привертає та обставина, що на практиці часто йдеться не про боротьбу за рівні права тих чи інших меншин, а про лобіювання якихось ексклюзивних меншинних прав через обмеження прав і можливостей решти суспільства. Себто йдеться фактично про привілеї, а це навряд чи сумісно з рівністю.

А вже зовсім «єретичним» вважають різноманітні правозахисники, коли їхні опоненти порушують питання про захист більшості від якихось агресивних виявів меншин. Здебільшого це викликає істерику ліволіберальної громадськості, яка вирізняється феноменальними виявами соціального дальтонізму, здатного в будь-якому громадському чи етнічному конфлікті бачити лише одну сторону й одного винуватця… Тоді представники меншин є для них виключно жертвами, що потребують захисту й підтримки, а інші учасники конфлікту — апріорі винними й мають виправдовуватися та посипати свої голови попелом.

То чи не наближаються деякі суспільства до ситуації, коли класична формула «влада народу» (демократія) має поступитися своїм місцем новому поняттю, що містить у собі таке визначення, як «влада меншин»?
Нехай неформальна, нехай тіньова, нехай лише фактична, а не юридична, але влада? Звісно, це призведе до «коперніканського перевороту» в усіх соціально-політичних уявленнях європейців такими, якими вони склалися, починаючи з древніх Афін, із Демосфена й Перикла. Тільки чи буде то різновидом (дуже особливим) демократії чи все ж таки диктатури? Модерної, специфічної, нечуваної та небаченої раніше, але все ж таки диктатури?

У будь-якому разі реальна проблема співвідношення прав більшості (а досі легітимність влади в західних суспільствах чомусь (!) визначається більшістю) й меншин потребує широкої, чесної та щирої дискусії.

Джерело