В очікуванні Томоса

Сам процес підготовки та обговорення Томоса завдав нищівних ударів, під якими почала руйнуватися конструкція міфу про «Третій Рим»

Рей Бредбері, цей дивовижний мрійник, якось написав, що «сумна і водночас найщасливіша доля людства полягає у тому, щоб безконечно вимірювати відстань від того місця, де ми перебуваємо, до того, де ми хотіли б бути».

Ще минулого року ніхто й не гадав, що ідея набуття українською церквою автокефалії може бути втілена. Говорили здебільшого про заборону Української православної церкви Московського патріархату як «п'ятої колони» Кремля. Говорили про потребу об’єднання усіх інших православних конфесій, однак далі розмов справа не рухалася.

Тепер «відстань від місця, де ми перебуваємо, до того, де хотіли б бути» вимірюється кількома кроками. Або 28 липня, або восени… Хоча, як застерігають добре поінформовані джерела, наприклад, президент України Петро Порошенко, не варто вважати, що Томос про автокефалію у нас у кишені. Політики рідко оперують обережними формулюваннями, однак на цей раз обачність виправдана. З кількох міркувань.

По-перше, держава виконала свою роль у процесі ухвалення доленосного рішення Вселенського патріарха. По-друге, ця роль обмежена формулою того ж таки Порошенка: «Твердо стою на тому, щоб церква в Україні була незалежною від держави. Особливо від держави іноземної». По-третє, навіть з того, що знаємо, зрозуміло, які сили і ресурси кинула ця «іноземна держава» на те, аби зупинити рух української церкви до повної незалежності.

Мотиви Росії зрозумілі. Після набуття Українською православною церквою автокефалії і політичне керівництво країни-агресора, і верхівка загорського кліру можуть назавжди попрощатися з ідеєю «Третього Риму». Позаяк РПЦ перестане бути найбільшою православною інституцією у світі. Натомість нею стане нова Українська помісна православна церква. А що таке ідея «Третього Риму» для Москви? Це — живильне джерело месіанських (читай — експансіоністських) марень, це — важіль, яким дуже часто користувалися московські правителі для політичного маніпулювання православними країнами Європи, надто Балкан, це — підстава для політичної корупції і навіть втручання у справи інших держав. Зрештою, це — «бальзам на темну російську душу імперців», лейтмотив багатьох пропагандистських спецоперацій. Навіть привід для майбутніх війн під гаслом «захисту братів у вірі». Тому мають рацію ті, хто вважає, що здобуття українською церквою статусу автокефалії цілком співмірне із розвалом СРСР.

Сам процес підготовки та обговорення Томоса завдав нищівних ударів, під якими почала руйнуватися конструкція міфу про «Третій Рим», яку Росія вибудовувала століттями. Заява авторитетного ієрарха, члена Святого і Священного Синоду Вселенського патріархату митрополита Елпідофора про первинність церкви Києва і вторинність Московської («У випадку з українською церквою принаймні парадоксальним і викривленим є твердження, що церква у Москві є матір’ю церкви України. Якраз навпаки. Московська церква є дочкою української церкви, яка — українська церква — є дочкою Вселенського Патріархату») означає крах усіх російських інтерпретацій історії. А розповідь про те, як Москва хабарем і підступом здобула сумнівну першість, хіба це не докладна анатомія російських політичних практик — від церковного рейдерства 1686 року до нинішньої «гібридної війни»?

Перспектива Томоса і підкилимна війна, яку затіяла РПЦ у надії завадити його наданню, вже змінила поведінку європейських політиків. Чого варта висилка двох російських дипломатів з Греції, яку традиційно вважали союзницею Кремля. І підстава відповідна — за спробу дати хабара афонським митрополитам. Росіяни послуговувалися у цій брудній грі «дахом» так званого «Імператорського православного палестинського товариства».

Припускаю, що найближчими тижнями почуємо ще не одне схоже одкровення, однак рівно ж варто сподіватися й посилення валу російської брехні та інформаційних провокацій. Вже чуємо, що надання Томоса розв’яже в Україні релігійну війну, про «ріки крові», які ввижаються московським ревнителям «скрєп». Але всі ці речі будуть подолані правдою. Недаремно великий росіянин Іван Бунін стверджував: «Істина — вища за Росію».