На небосхилі замерехтіла ще одна Зіронька…

У лютому цього року львівські журналісти попрощалися зі своєю колегою — 31-річною Іриною Венгер. Талановита телеведуча, перспективний науковець, креативний педагог, а ще — щаслива матуся крихітки Матвійка, кохана дружина, улюблениця великої сім’ї. І душевна, зичлива людина. Легка у спілкуванні: якщо довір’я — то абсолютне, щирість — непідробна, шляхетність — весела, доброта — відверта, спілкування — приємне, мудрість — своя. Друзі називали її Зіронькою, Ангелятком… За своє коротке життя здобула визнання, яке і в зрілі роки не всім дано. Світ збіднів на любов, щирість, доброту…

Важкий сум, невимовний жаль, нестерпний біль немилосердно скували у ті скорботні дні сотні сердець. Зримою стала вічна тема життя і смерті, поглибилося розуміння сенсу життя і свого місця в ньому.

Нестерпно тяжко, коли у засвіти відходять найближчі, найдорожчі, найрідніші душі. Недарма народ витворив багато переказів, легенд, що хоч трохи допомагають втамувати біль, втримують нашу віру у зв’язок між Небом і Землею, між душами, які, віримо, безсмертні. Поширеною є легенда, що коли чиста, добра душа стає перед Господом Богом зі своїм невтішним жалем за перерване земне життя, Він дає їй пломеніючу свічечку і робить місце на небі, звідки душа бачить усе, що у нас робиться. На небосхилі замерехтіла ще одна Зіронька…

Минуло добрих десять літ, коли на кафедру радіомовлення і телебачення факультету журналістики прийшло тендітне дівчатко. Великі сині очі світилися радістю життя. Про таких кажуть: «Вона світиться». Дівчатко заявило, що бажає на кафедрі спеціалізуватися. Мене призначили її науковим керівником. Це — курсова на третьому, бакалаврська на четвертому, магістерська на п’ятому. Згодом аспірантура (заочна форма навчання). Ірину цікавили насамперед теми, пов’язані з телевиробництвом.

Внутрішнім імперативом стало для неї гасло «Не бійся!». Пам'ять закарбувала цікавий і повчальний епізод. На факультет приїхав директор Київського Інституту журналістики проф. Володимир Різун, авторитетний науковець, поборник усамостійнення журналістської науки серед гуманістичних дисциплін, один з авторів терміна кандидат із соціальних комунікацій. Він попросив організувати йому зустріч з нашими аспірантами. Хотів переконатися, як молоді науковці сприймають нові тенденції в медіазнавстві. Після виступу професора наступила прикра пауза. Ситуацію врятувала Ірина. Вона провела з професором професійний діалог, зачіпаючи високі матерії медійної справи. Аудиторія полегшено зітхнула: одні переконались, що вже не треба виступати, інші — що врятовано честь Львівської школи журналістики. А Ірина здобувала заслужену повагу.

Пам’ятаю, як перед одруженням Іринка, ніби провокуючи мене, запитала: «А мені виходити заміж?». Можливо, чекала моїх нотацій щодо важливості дисертації, яку, по суті, закінчувала. Я натомість запитала: «А що каже серденько?». «Каже «так», — відповіла. «Ну то слухай його, воно мудре, надійне». Коли я ще працювала на кафедрі української мови, завідувач проф. Іван Ковалик усіх нас підганяв писати й захищати дисертації. Один з наших працівників досліджував українську музичну термінну лексику, мав кілька публікацій, але до дисертації не дійшло. Хлопець женився, і коли народився синок, професор Юліан Редько, надзвичайно зичливий, старого львівського виховання, поздоровляючи мовив: «Це найкраща ваша дисертація».

Ірина стала пані Луцюк, дружиною Вадима, який у той короткий, відведений Богом час подружнього життя був разом з прибитими горем батьками найнадійнішою опорою у трагічні хвилини. «Хвороба нас так зріднила; він мене розуміє, як ніхто інший», — сказала мені у хвилини відносного спокою, хоч про хворобу майже не говорили. Я забагато знала, а Ірина, хоч втомлена, але не втрачала віри у те, що здолає біду. У лікарні на вул. Чупринки Ірина була «прив'язана» до якоїсь новітньої крапельниці, трубочки різної величини обвивали тіло. А воаа, як завжди, усміхалася і показувала велику книгу, що давала масу прикладів, як силою волі й духу подолати підступну хворобу.

Коли хвороба відпускала, прибігала на кафедру, не могла наговоритися про синочка, показувала його фотографії. Я тішилася разом з нею. В очах була безмежна радість.

А далі — уже кілька телефонних розмов. Були навіть веселі. Восени бадьорим голосом (після складного лікування у Польщі) відзвітувала мені, що перечитує свій текст дисертації, щоб не забути, про що писала. Я тішилася разом з нею і повідомила, що на факультеті успішно працює Рада для захисту дисертацій із соціальних комунікацій. Отже, чекаємо на неї.

Остання розмова — у січні 2018. Телефонувала з Хмельниччини, з дому чоловікових батьків. Кілька слів — і остання фраза, якою звичайно прощалася «Бережіть себе».

Ця зірка світитиме повсякчас, бо вічною є любов, щирість, сердечність.