Про звичку звикання, або У передчутті великої війни

«Людина звикає до всього», — мов мантру повторюємо ми, коли у життя вривається щось нове, небачене, некомфортне. Сприймаємо ці слова, мов заспокійливе, мов панацею від стресу, хвилювань, а, можливо, й розчарувань. Ми звикли… звикати, самі не зауважуючи, що іноді ця звичка може бути згубною.

Й справді — чи, до прикладу, вже так гостро, як колись, реагуємо на брехню одержимих владою? Ні, ми звикли, що політика — брудна справа, що ті, хто так чи інакше дотичні до неї, — обов’язково мають з неї зиск, що їхні обіцянки не варті й ламаного гроша. Але рівно ж маємо згубну звичку, коли йдемо на чергові вибори, не надто прислухатися до власних знань чи інтуїції, і голосуємо, спираючись на думку сумнівних експертів, сусіда або начальника. Щоразу нас випробовують на довіру, і щоразу — за звичкою — ми клюємо на цю наживку.

Ми звикли звикати до того, що хтось за нас має вирішити наші проблеми, оскільки звикло у нас бракує на те часу, зусиль, відповідальності чи навіть бажання.

Ми звикли до думки, що тут, в Україні, нам нічого не світить, що десь, лише не тут, «медом намазано». І тисячі здорових, розумних і креативних летять світ за очі, шукаючи ліпшої долі. Що ж, питання не в тому, де ліпше, питання — чому б не створити тут ліпше? Звикла відповідь: «Не дають…».

Ми охоче звикаємо до ситуації, коли хтось намагається прозондувати наше ставлення до ймовірного сценарію розвитку подій. Мудрі люди кажуть про «вікна Овертона» — тобто нагоду спробувати увіпхнути у людські мізки бажані ідеї, по суті, випробувати нашу здатність змиритися, звикнути до того, що ще сьогодні видається несосвітенним, небажаним, злим…

«Ми звикли до війни…» — каже мені сусід-афганець, який досі дуже неохоче згадує про ту радянську авантюру. «Ти ж до неї звиклий…» — кажу йому я, однак ловлю себе на думці, що чоловік таки має рацію. Згадаймо, як 2014-го вірили, що жах на сході закінчиться хутко, що АТО триватиме «два тижні», що врешті-решт трагічний ланцюг втрат і панахид перерветься прекрасного ранку. А тепер? Тепер ми звикли, і щоденні рядки у новинних стрічках про втрати на передовій вже не вражають нас до глибини душі…

Нам тоді вказували на приклад Ізраїлю — країни, яка від часу свого народження перебуває у стані війни. І ми охоче сприймали таку інтерпретацію, навіть не замислюючись над тим, що йдеться про наші з вами життя і нашу з вами країну.

Тепер нам розповідають, що конфлікт на українському сході жеврітиме не менш як півстоліття. «Я щойно повернувся з конференції з питань міжнародної безпеки у Вільнюсі, — пише військовий оглядач Павел Фельгенгауер. — І її учасники, серед них західні генерали, налаштовані на те, що протистояння з Росією триватиме ще два покоління, тобто років 50… Вони налаштовані на тривалу холодну війну. І Україна на її передньому фронті для Європи, на кшталт Західного Берліна. Або навіть гірше — на кшталт В’єтнаму або Афганістану».

Такі висновки досвідчених генералів. Тепер проблема у нас з вами — чи звикнемо ми до такої перспективи, чи зможемо здати собі справу з масштабом проблеми, чи, урешті-решт, готові укласти власне життя у запропоновані історією (сильними цього світу, обставинами, фатумом — потрібне підкреслити) рамки? Чи знову — за звичкою — повіримо політикам, які на низькому старті президентських виборів обіцятимуть нам припинити війну за «два тижні»? Що цікаво — таких політиків-«мироносців» більшає ледь не щодня, як і партій з голубами миру на знаменах. Боюся, що рецепт припинення війни у них простий, як двері, — капітуляція… Для цього не треба бути стратегом. Просто треба звикнутися з думкою про такий фінал.

Отож маємо чергову війну і знову маємо Україну в її епіцентрі. І народ, який звик звикати до всього. Окрім як до властивої іншим націям риси — стати відповідальним, самодостатнім і раціональним, — коли йдеться про державу. Не про владу, не про Порошенка з Гройсманом, — вони не вічні, — про державу в країні, де випало жити.