Чи може театр залежати від геополітики?

Кілька застережних думок про театральну прем’єру в Дрогобичі


У листопаді 2017 р у Львівському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Ю. Дрогобича відбулася прем’єра моновистави «Маргарита й Абульфаз», створеної за мотивами роману лавреата Нобелівської премії з літератури білоруської авторки Свєтлани Алєксієвич «Час Sekond Hand». Режисер-постановник спектаклю Ірина Мельник, виконавиця головної ролі Олена Дудич. П’єса камерна, проте справляє сильне враження своїм насиченим, чи навіть пересиченим драматизмом. Сюжет побудований на розповіді про трагічні події в Азербайджані 1988 р., коли переважно в містах Баку і Сумгаїт відбулися криваві антивірменські погроми.

Однак попри чудову гру актриси, попри цікаве підкреслено стримане й лапідарне, і цим привабливе, оформлення сцени, попри добре виведену моральну концептуальність дії, вистава залишає в душі глядача одне прикре враження: відчуття незавершеності теми критичної оцінки Зла. Пояснимо проблему конкретніше. У моновиставі оповідь ведеться від імені вірменки, яка зазнала переслідувань, принижень і особистих жахітливих переживань під час погромів. Її доля зламана, душа розтерзана, вона опинилася на вигнанні, втратила багато рідних і близьких людей, надивилася на нелюдські муки і страждання. Зло, яке переслідувало її впродовж років, це азербайджанці, з якими спочатку вона жила дружньо і люб’язно в Баку. Але ось одного дня вони, ті, що ще недавно ділилися з нею хлібом і радощами, прийшли до неї, до її одноплемінників-вірменів і почали їх масово убивати, катувати, розрізати животи вагітним жінкам, відрізати кінцівки і голови чоловікам. Моторошні уявні картини невимовних страждань переслідують нещасну жінку протягом усього життя, але вона, незважаючи ні на що, прагне любові до свого бездоганного чоловіка азербайджанця Абульфаза, зберігає чистоту серця і мріє про духовну перемогу милосердя над жорстокістю і стражданнями. На цьому морально сильному акорді вистава закінчується.

Здавалося б, у чому тут шукати вади і промахи: режисер і авторка роману майже ідеально реалізували постулати і заповіти християнської доктрини. Чого іще хотіти? Однак п’єса звучить некоректно і навіть виклично в одному аспекті: світове Зло чомусь однозначно виявляється прив’язаним до азербайджанців, хоча й мотиви їхніх жорстоких вчинків у виставі ніяк не пояснюються. Глядач виходить після спектаклю, ніби вколотий ножем: він пережив дуже сконденсований виплеск мистецького трагізму, але у пелені неясності потонули причини, які його породили.  Автори твору, які, очевидно, намагалися розбудити в людях священні і вічні почуття толерантності і терпимості, все-таки виглядають в цій інтенції непереконливо. І ця внутрішня суперечність експресії спектаклю залишає в душі глядача неспокій і незбагненність.

Щоб пояснити причини цієї суперечності, ми вимушені будемо навести дещо розлогу історичну довідку про національно-історичні основи роману С.Алєксієвич і водночас підвести глядачів і читачів до можливого правильного висновку про концепцію і промах моновистави «Маргарита й Абульфаз».

Отже, в основі драматичної моновистави лежить розповідь про погроми в Сумгаїті і Баку 1988 р., які були лише відлунням ще трагічніших подій в Нагірному Карабаху протягом 1986-1988 рр., про що у виставі нема ні слова (!?). Нагірний Карабах (інша історична назва Арцах) — це предковічна вірменська етнічна земля, заселена ними ще у період до н.е. Самі вірмени — це корінний народ Закавказзя, який виводить свою державність і цивілізацію із прадавніх держав: Хетського царства (ХІХ — ХІІ ст. до н. е.) і Урарту (ХІІІ — ІХ ст. до н.е.), який у ІV ст. до н.е. створив свою могутню державу Велику Вірменію, що певний час домінувала на просторі від Палестини до Каспійського моря. У подальшому Вірменія надовго занепала: була розділена між двома могутніми імперіями — Римом і Парфією; згодом її землі завоювали Візантія й Арабський халіфат; вона нещадно воювала майже з усіма своїми сусідами; врешті відвоювала незалежність, створивши аж два царства: Анійське царство династії Багратидів (ІХ — ХІ ст.) і Кілікійське царство ( ХІ — ХІV ст.), створене внаслідок  вимушеного виселення вірменів зі своїх етнічних земель на південний захід, в Анатолію (нинішня південно-східна Туреччина).  Прийнявши християнство у 301 р., Вірменія від VІІ ст. була в облозі сусідніх  ісламських народів: арабів, персів, турків. Це виховало особливу впертість і духовну місійність в характері народу, який зберіг свою оригінальну індоєвропейську  мову (варіант фриґійської, що поширилася в регіоні завойовниками з Балкан). У V ст. вірмени створили свою писемність. Протягом ХV — ХVІІІ ст. землі Вірменії ділили між собою Отоманська і Перська імперії. Власне в Нагірному Карабаху у цей час існували у складі провінції Кавказька Албанія напівсуверенні князівства, що входили до Перської імперії. У 1827 р. внаслідок російсько-перської війни частина Вірменії перейшла під владу Росії (це приблизно територія сучасної держави Вірменія). Більша частина вірменських етнічних земель залишилася під владаю Турецької і Перської імперій. У 1918 р. була проголошена Вірменська незалежна республіка, яку ліквідувала вже у 1920 р. російська Червона армія. У 1991 р. вона відновила свою суверенність.

Азербайджан — це територіальне поняття, такої державності в давнину не існувало. Самі азербайджанці є нащадками кавказьких албанців (грецька назва)  -  удинів, талашів, каспіїв, що були етнічно споріднені з лезґінами — народом Південного Даґестану. Від ІХ ст. до н. е. в регіон сучасного Азербайджану переселяються іраномовні племена мідійців, які вийшли зі Східної Європи, можливо, з теренів України (принаймні на Півдні України було давнє місто Мідія, існують інші споріднені скіфські топоніми та антропоніми). Мідія у VII ст. до н.е. стає надпотужною державою, яка володіє землями від Сирії до сучасного Пакистану. Ця імперія згодом трансформувалася в Перську імперію Ахеменідів (перси були спорідненими з мідійцями арійцями), коли разом із вірменами вони перемогли мідійців. Можливо, від тих часів тягнеться ворожнеча між азербайджанцями й вірменами. Відтак Азербайджан був окраїною, умовно кажучи, біблійного простору — країн і народів, про яких ідеться в Біблії. Коли Александр Великий у 331 р. до н. е. розбив Персію, владу в Північній Мідії захопив сатрап Атропат і вона отримала назву Мідія Атропатена. У Середньовіччі внаслідок складної звукової видозміни в середньоперській мові слово «Атропатена» змінилося на «Азербайджан». Цю Мідію Атропатену завойовували Парфія (ІІ ст. до н. е.), Сасанідська Персія (ІІІ ст.), Арабський Халіфат (VІІ ст.), який і вкорінив у регіоні іслам. Від ХІ до ХІІІ ст. територію Азербайджану кілька разів заливають етнічні хвилі тюрків-кочівників, які приходили з глибин Євразії. Вони докорінно змінюють етнічне обличчя регіону, панівною стає тюркська мова (мовно азербайджанці найближчі до турків і туркменів -  огузька група мов). Надалі Азербайджан був тереном, за який довго змагалися Перська і Турецька імперії. Домінування іраномовних персів було постійною проблемою для етнічного зміцнення азербайджанців, які закономірно тяжіли до споріднених собі турків. Проте через свій релігійний шиїтизм, як і в персів, вони відрізнилися від турків-суннітів, і це стало вирішальним чинником для створення самостійної азербайджанської нації. Від початку ХVІІІ ст. Азербайджан стає об’єктом уваги й експансії Російської імперії, яка просувалася на Кавказ від ХVІ ст. У 1806 р. в ході російсько-перської війни майже вся територія Північного Азербайджану була приєднана до Російської імперії. Так відбулося велике розділення народу: більшість азербайджанців залишилась у Перській державі, культуру і політику якої вони великою мірою визначали. У 1918 р. під впливом бурхливих національних процесів у сусідніх Грузії і Вірменії російська частина Азербайджану проголосила державну суверенність. Ця суверенність була відновлена в 1991 р.

Особливістю всього макрорегіону Кавказу і Закавказзя, в якому проживає кілька десятків народів, є високий рівень перемежованості їхніх етнічних територій. По-перше, це пояснюється тим, що в цьому макрорегіоні з дуже складним географічним рельєфом і перемінним кліматом тисячоліттями тривали змагання за вигідніші і родючіші землі: всі прагнули просунутися в стратегічно значущі терени, в плодовиті рівнини і долини повноводних рік, зайняти важливі торгівельні шляхи. По-друге, всі ці народи були століттями жертвами великих імперій (Візантійської, Арабської, Турецької, Перської, Російської), і тому часто залежали від їхньої злої чи доброї волі, в т. ч. при розселенні, а це стимулювало в них прислужництво, конкурентне взаємопоборювання, психологію етнічного егоїзму. Закономірно, що все це постійно призводило до жорстоких конфліктів і настороженостей між різними народами Кавказу і Закавказзя. Окрім того, імперії, щоб зручніше панувати над ними, зумисне підсилювали взаємоворожнечі (знаменитий закон римлян: divere et imperio — «поділяй і владарюй»). Це підтверджують і сьогоднішні події в макрорегіоні: війна за незалежність Чеченії у 1990-і рр. загалом не викликала великої підтримки з боку споріднених з нею етнічно й релігійно Інґушетії, Черкесії, Кабарди, з боку народів Даґестану; немає великої союзницької політики між незалежними Грузією, Вірменією й Азербайджаном.

Тож вірменсько-азербайджанська взаємоворожість закорінена у століттях, навіть тисячоліттях. Це геостратегічне змагання між етносами, які століттями просувалися у простори, що були для них життєво потрібними, намагалися використати потуги сильніших імперій для свого успіху в цьому конкурентному змаганні, до чого додалися ще релігійний фанатизм і велика доза етнічної взаємовиключності, оскільки, як ми з’ясували, ці народи походили з цілком відмінних етнічних ніш, сформували собі контрастні національні ментальності. У 1918 — 1920 рр. тривала відкрита війна між Вірменією і Азербайджаном за Нагірний Карабах.

Конфлікт у Нагірному Карабаху не був випадковістю чи непорозумінням (а таке відчуття випливає після перегляду моновистави «Маргарита й Абульфаз»). Його спланувала Російська імперія. Існує багато історичних свідчень, що у 1923 р., коли утворилася Закавказька Радянська Соціалістична Республіка, до якої увійшли Грузія, Вірменія й Азербайджан, Й.Сталін як колишній комісар Раднаркому у справах національностей і виходець із Кавказу, розуміючи запеклість вірменсько-азербайджанського протистояння, навмисне включив територію Нагірного Карабаху, заселеного на 90% вірменами, до складу Азербайджану. Це була міна сповільненої дії, яку можна було застосувати, коли виникне потреба, коли Росія відчує засторогу своїм впливам на Закавказзі. Й.Сталін діяв  як 100-відсотковий російський імперіаліст, бо такою, шовіністично-великодержавницькою, була тоді атмосфера в Комуністичній партії СРСР. У 1930-і рр. владою СРСР кілька районів, які єднали Нагірний Карабах з   Вірменією, було передано Азербайджанові. Автономна область Нагірний Карабах виявилася цілком в межах Азербайджану. Водночас Нахічеваньська область, заселена азербайджанцями, була відділена від Азербайджану територією Вірменії.

Як тільки почалася перебудова в СРСР, вірмени Нагірного Карабаху (тоді першими в країні!) заговорили про свої національні проблеми і побажання: вони почали публічно вимагати переведення автономної республіки до складу Вірменської РСР. Комуністична влада не пішла на це. Зрозуміло, що проти виступило  й керівництво Азербайджанської РСР, посилюючи свою мотивацію ще й тим, що в деяких районах Нагірного Карабаху проживає багато азербайджанців, часто азербайджанські і вірменські села перемежовували одне одне. У 1987 р. вірмени почали брати справу в свої руки: провели референдум з питання суверенітету, проголосили незалежність Нагірного Карабаху і його приєднання до Вірменської РСР. Радянське керівництво опинилося перед серйозним викликом: по-перше, воно не могло визнати якихось змін офіційних кордонів союзних республік, бо це відразу стимулювало б національні рухи в усіх регіонах СРСР; по-друге, воно отримало потужний вірменський національний рух, який був вельми демократичним і антикомуністичним, а це теж ставало небажаним прикладом для інших. Ось тоді вірмени й виявили велику впертість і наполегливість: вони почали організовувати різні позаурядові національні та воєнізовані структури, які повністю перебрали владу в автономній області, вони діяли агресивно щодо місцевих азербайджанців і змушували їх масово виселятися в інші регіони Азербайджану. Відбулися перші міжнаціональні сутички, з’явилися жертви. Це й стало головною причиною для погромів вірменського населення в Сумгаїті й Баку. Згодом, у 1991 — 1994 рр., в Нагірному Карабаху вибухнула справжня війна.

Москва, яка спочатку підтримувала у конфлікті Азербайджан, щоб зберегти цілісність СРСР, поступово переорієнтувалася на Вірменію. Тут було такі причини і мотивації: 1) православна Вірменія вважалася традиційним і надійним союзником Росії; 2) більший за розміром і чисельністю населення Азербайджан (зараз в Азербайджані проживає понад 9 млн. люд., загалом азербайджанців налічується до 30 млн., переважно вони проживають в Ірані; у Вірменії - понад 3 млн. мешканців, у світі їх  -  бл. 10 млн.), підтриманий сусідньою мусульманською Туреччиною, міг перемогти в конфлікті і це привело б до дисбалансу сил в регіоні; 3) Москва передбачила, що потенційно багатий, протурецький, ісламський Азербайджан в майбутньому, за логікою геополітики, інтенсивніше віддалятиметься від Росії, аніж невелика, економічно слабка, заблокована Туреччиною та Іраном, Вірменія, тому треба було підтримати саме Вірменію, щоб і поглибити та законсервувати конфлікт в регіоні (Азербайджан до сьогодні не визнає незалежності Карабаху), і назавжди прив’язати до себе Вірменію. У ході війни 1991 — 1994 рр. вірменсько-російські війська захопили всі райони довкола Лачинського коридору і з’єднали Нагорний Карабах з Вірменією, окупували ще кілька азербайджанських районів у східному напрямку і збільшили терен самого Карабаху, створивши «сіру зону», яка дотепер відділяє регіон від решти території Азербайджану. З’явилася хвиля азербайджанських біженців, яка налічувала загалом бл. 800 тис. людей. Між Вірменією й Азербайджаном були розірвані дипломатичні стосунки.

Тепер зробимо кілька загальних висновків: 1) вірмено-азербайджанський конфлікт має глибоке історичне й національне коріння, він ґрунтується на столітніх образах, стражданнях і несправедливостях, які виявлялися з обидвох боків; 2) обидва народи часто були жертвами геополітичних маніпуляцій з боку великих імперій (Турецької, Перської, Російської), тому непродумані кроки їхніх політиків, їхні національні ідеології й пропаганди, часто залежали від чужих зловорожих підказок; 3) втручатися ззовні в цей надзвичайно складний міжнаціональний конфлікт (ми, через обмежені рамки статті, описали лише 1/10 його проблематики й особливостей!), пробувати його оцінити чи критикувати за якимись критеріями, нехай і критеріями християнської етики, - означає виявляти некоректність, прирікати себе на помилки.

Тепер повернемося до нашої дрогобицької моновистави. Виходячи з викладеного вище аналітичного матеріалу, ми можемо задати її авторам і організаторам кілька питань: навіщо пробувати оцінювати складний і страшний міжнаціональний конфлікт, в якому годі знайти правих і винних? Чи не можна було включити до моновистави (якщо вже так хотілося розповісти про вірмено-азербайджанські стосунки) якийсь короткий історико-націософський коментар, який би зняв непорозуміння і суперечності? Чи не виглядає нечесним натяк у моновиставі на «засліплену злочинність» азербайджанців при тому, що справжній винуватець кривавих подій — імперська Росія — залишається «поза кадром», поза контекстом розповіді? Яку користь отримає український глядач від  того, що зі сцени театру його підбурюватимуть проти азербайджанців як нібито носіїв неусвідомленого Зла? І де тут межа між політикою і мистецтвом?..