До ювілею «Великого Жовтня» – розстріляне українське відродження...

У радянські часи комуністична влада вважала, що найбільшим святом для трудового народу є 7 листопада — День Великої Жовтневої Соціалістичної революції, яка  фактично була підступним більшовицьким переворотом.

Пригадую, люди виходили на святкові демонстрації більше з примусу, з думкою скоріше повернутися у свої колективи, поскидати на купу портрети вождів і транспаранти, а потім зігрітися у численних буфетах, а то й просто на вулиці…

До 7 листопада виконували п’ятирічні  плани, ставили особисті трудові рекорди, здавали здебільшого недобудовані заводи і фабрики, дитячі садки… Сталін зажадав від воєначальників саме до 7 листопада (це було зроблено  6 листопада 1943 року) звільнити Київ від нацистів. Ніхто не рахувався з тим, скільки людських життів доведеться покласти через цю забаганку вождя…

Але найбільший цинізм комуністичного режиму проявився до 20-ї річниці Жовтневого перевороту. 4 листопада 1937 року було завершено каральну операцію з ліквідації 1100 «ворогів народу» в урочищі Сандармох у Карелії. Жертви були з різних концтаборів, зокрема із Соловків.  Багато років існувала версія, що велику групу в’язнів Соловків посадили на баржу і втопили у Білому морі. І тільки 1995 року активісти Санкт-Петербурзького «Меморіалу» виявили архівні документи про розстріл ув’язнених у Сандармосі. Серед тих активістів був і Юрій Дмитрієв, проти якого не так давно сфабрикували справу за критику режиму Путіна.

Серед розстріляних «ворогів народу» були представники 58 національностей. Але нам найбільше болить страта 198 вихідців з України.  І серед них  цвіт української інтелігенції — письменники, театральні працівники, науковці. Назвемо лише кілька найбільш  відомих прізвищ — Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Микола Вороний, Мирослав Ірчан,  Антін Крушельницький…Страту цих та інших людей ми тепер називаємо розстріляним українським відродженням.

Варто пояснити, звідки взялося це відродження. Українізація України тривала у 1920-1930 роках. Дехто думав, що її започаткував Сталін. Ні, це була здебільшого ініціатива українофоба Лева Троцького. Це був тактичний маневр, як, для прикладу, НЕП. Більшовицька верхівка, бажаючи зміцнити свою владу, і з огляду на загрозу нової війни з Польщею, вирішила показати іншим народам колишньої Російської імперії,  що вона турбується про їхній національний культурний розвиток. Це називалося коренізацією. На керівні посади висувалися місцеві кадри, відкривалися національні школи, газети, театри. У 1919-1934 роках Харків був столицею України У цей час туди потягнувся цвіт української інтелігенції. Там почав діяти новаторський театр Леся Курбаса «Березіль». Українізація проходила пришвидшеними темпами завдяки, зокрема, ідеологам партійного керівництва України Олександру Шумському й Миколі Скрипнику

1931 рік. В Україні 88 українських  театрів, 12 єврейських і 8 російських. 1933 рік. В Україні видається 426 газет. З них 373 українських. У Харкові письменники, театрали, художники створили житловий кооператив і спорудили свій дім «Слово» на 48 квартир…

1929 року Сталін, усунувши політичних противників  і зміцнивши свою владу, почав згортати українізацію. А 1934 року почалися  перші арешти. З будинку  «Слово» «чорні воронки» почали висмикувати поодинці його мешканців. Один із керівників каральних органів Харкова вдався до чорного гумору: «Навіщо тратити бензин і щоразу туди їздити? Можна заґратувати всі двері і вікна - буде готова тюрма…»   За час «коренізації» розквітла національна культура, яку потім вирубали під корінь…

Трагічною є доля родини галичан Крушельницьких, про яку розповіла у своїй книзі спогадів «Рубали ліс» почесний директор бібліотеки імені Стефаника Лариса Крушельницька. Її дід Антін Крушельницький, відомий письменник, міністр освіти в уряді УНР, 1934 року, піддавшись на ейфорію українізації, виїхав до Харкова з п’ятьма дітьми. Мама Лариси, відома піаністка Галина Левицька, не поїхала лише через хворобу і намічені гастролі.  Двох дітей розстріляли 1934 року, ніби за змову проти радянської влади. А самого Антона Крушельницького з двома синами відправили на Соловки. Ну а далі сумнозвісний Сандармох…

1914 року Ленін написав свою відому працю «Про право націй на самовизначення». Лише два речення: «Чи може бути вільним народ, який пригнічує інші народи? Ні!». Через  три роки Ленін відправить більшовицькі банди Муравйова на придушення права українців на самовизначення. І у сталінській Конституції 1936 року передбачалося право націй на самовизначення, аж до відокремлення... 1991 року ми нарешті відокремилися від російської  «тюрми народів». Але якою ціною! Нас за це вбивали і продовжують вбивати…