Олеся та «Оселя»

Рік без засновниці спільноти взаємодопомоги.

Рік без Олесі Саноцької (на фото) видався для спільноти взаємодопомоги «Емаус-Оселя» нелегким. Були і відчай, і розгубленість... Не одразу прийшло розуміння, що заміна унікальної людини, яка була відповідальною за всю спільноту (навіть її посада так називалась), має бути колективна. «Оселяни» — працівники і мешканці — розділили відповідальність за своє теперішнє та майбутнє на усіх, і тепер спільнота, здригнувшись від втрати, вже міцно стоїть на своїх ногах. Господарює, приймає нових членів, думає про завтра…

Пам’ятаю день (кілька років тому), коли у касі спільноти залишалося кілька десятків гривень на життя — на харчування, оплату комуналки, на все... Почула про це від Олесі. В її голосі було хвилювання, та не було безнадії. Саме у такі нелегкі дні й народжувалися ідеї порятунку. Розписні тарілки допомогли тоді «оселянам». Олеся, художниця за освітою, навчала вчорашніх безпритульних розписувати непотрібний посуд, що його віддавали львів’яни. Творча майстерня мала слугувати кабінетом психологічної допомоги, зоною арт-терапії. Дехто з новітніх художників відкрив у собі талант: кілька креативних ходів — і потенційні покупці дізналися про тарілки, попит на них пішов вгору. Ті, хто ділився непотрібним посудом, з радістю купували його, бо це були не старі тарілки, а твори мистецтва. Щирі роботи наївного мистецтва.

Саме «оселівські» новації суттєво поповнювали спільну скарбничку. Спільнота заробляла не лише на зборі, сортуванні та здачі непотребу на переробку. Виникла потреба на послуги «оселівської» тапіцерні — майстерні з оббивки старих меблів. Замовники записувалися у чергу. Майстер Сашко, попрацювавши з меблевими тканинами, захотів навчитися шити наплічники. Невдовзі Олеся запропонувала йому зробити до відкриття «оселівської» крамнички кілька авторських речей. Сашко пошив наплічники — їх розкупили, і з того дня почався творчий шлях дизайнера, роботи якого мають своє особливе «обличчя».

З відкриття крамнички стартувала традиція гаражних розпродажів. А разом з ними — й продажів розмальованих скринь, валіз, шаф, стільців, над якими працювали у спілці професійні художники та аматори-«оселяни»... А заразом — і веселі, розкуті покази вуличної моди, під час яких «оселяни» стають моделями й акторами на подіумі.

Світова спільнота «Емаус» (наразі «Оселя» — єдина в Ук­раї­ні, що входить до неї) підтримує свою українську гілку, але ніколи б цього не робила, якби не зусилля «оселян», не їхня робота та віра у власні сили.

Сестра Олесі, Наталка, розповіла мені про такий факт: на початках існування «Оселі» Олесі довелося розпускати спільноту. Тричі. Бо люди, які зібралися тоді під одним дахом для спільного виживання, порушували свої ж, встановлені громадою, правила: не пити, не принижувати одне одного, не красти... Одного такого дня Наталка приїхала до сестри й знайшла її у старенькій хатці, яка згодом спільними зусиллями перетвориться на сучасне житло для вчорашніх безпритульних. Олеся плакала на самоті. Тієї хвилини почувалася у безвиході, вважала, що взяла на себе непосильну ношу. Але приходив новий день, сльози висихали — і все починалося спочатку. Згодом траплялося (вже й на моїй пам’яті), як хтось не виправдовував сподівань й повертався до старого життя, залишаючи в душах «оселян» та волонтерів гіркоту. Олеся не втрачала віри, не переставала довіряти людям.

За кілька днів до смерті (була тоді на лікуванні у Польщі) Олеся писала мені про наступну Літературну вітальню, що ми їх започаткували у Винниках у грудні 2015-го. Це була ідея Олесі, я її підтримала, але не знала, що це стане моїм ділом... І ось уже вкотре відбулася чергова зустріч у Літературній вітальні, у крамниці «Оселі». Сюди приходять запрошені літератори, музиканти, мандрівники. Послухати їх, поговорити з ними збираються «оселяни» і жителі Винник. У камерній атмосфері відбувається єднання й порозуміння.

Тепер вже не впізнати у будівлі «Оселі» у Винниках колишню стареньку хату, та й уся територія довкола змінилася до невпізнання завдяки праці «оселян». І вулиця тепер носить ім’я Олесі Саноцької.