Час прибирання, час садіння

Мігово, Велике, Княжпіль... Старосамбірщина. На узбіччях – великі мішки зі сміттям.


Стільки скляних та пластикових пляшок й іншого непотребу визбирали люди з корчів, поприбирали з берега Вирви. Куди не поглянь — чисто-чисто. На парканах та перелазах сохнуть ковдри, покривала, килимки. Подвір’я сяють, дерева побілені.  

У селі до свят готуються заздалегідь, не залишають брудну роботу на останні дні. Багато хто в ці дні садить дерева й кущі. Вже й ранню бульбу дехто посадив, бо “кільчиться”.

Вирішила собі і я посадити кілька молоденьких кущиків чорної смородини. За усіма правилами. З осені прикопала нижні гілки найсмачнішого старого куща. Поділилася планами з сусідами: зроблю, мовляв, все як слід. Яма — сорок сантиметрів завглибшки, п’ятдесят завширшки. Верхній шар землі — на одну сторону, нижній — на другу. Саджанець, що коріння пустив, від куща відділю, обережно — у яму його. Засипатиму спочатку верхньою землею, бо вона родючіша, а тоді нижньою. Садитиму під кутом сорок п’ять градусів, щоб майбутній кущик більше коріння пустив, щоб міцнішим був. Ще й підтягуватиму його у процесі, струшуватиму, щоб біля кореня не виникло пустот. Попідливаю свіжою водою...

Досвідчених селян насмішили мої плани. “Ми ось так смородину садимо”, — усміхнулися Мирон із Тетяною і показали. Лопатою штрикнули в землю, справді під нахилом, у той отвір вставили зрізану гілку смородини — теж під кутом. Притоптали. Ось і вся премудрість. Відтак посадила я, горда собою, смородину двома способами. Літо та осінь покаже, який спосіб більш прийнятний. Напрацювалися ми, як усі в селі у ці дні. Одне робиш, інше помічаєш, і сили невичерпні, звідки й беруться. До Львова поверталися — руки болять, ноги гудуть. Раптом у салоні авто радісна репліка: “Як ми класно відпочили!”. У відповідь: “Дуже класно!”. І розреготалися...