Танець підталих сніговиків

Цю історію почула вже постфактум, а шкода, бо якби мала можливість делікатно втрутитись у неї, то так би й зробила.


В одному п’ятому класі вчителька з дітьми готувала зимову виставу. Спочатку в ній був задіяний увесь клас. А тоді так сталося, що прем’єра посунулася на кінець січня. Деякі репліки деяких персонажів (про Різдво та Новий рік) стали неактуальними, і класна керівничка вирішила викреслити застарілі уривки разом із кількома акторами. Весь клас залишився на репетицію, а вісьмом хлопцям сказали бути вільними.

Двоє з них підійшли до вчительки (до речі, психолога за освітою) і запитали, чому вони не братимуть участі у виставі. Вчителька вичерпно відповіла: «Тому». До неї зателефонувала мама одного з учнів і, з’ясувавши, що сталося, попросила все ж дати хлопцям, що хочуть грати у виставі, якісь нові слова. Вчителька роздратовано відповіла: «Я вас почула!». Лише цьому хлопцеві, як відчіпного, таки дали маленьку роль.

Врешті-решт вистава відбулася. Але осад залишився. А могли б залишитися лише приємні спогади на все життя. Бо ця історія мала можливість перетворитися на добру життєву казку. Достатньо було малого, скажімо, вставити у зимову виставу епізод для тих «викреслених» акторів. Навіть епізод без слів. Наприклад, танець вісьмох підталих сніговиків. Кумедний прохід під музику хлопців-артистів, озброєних пластмасовими відерками та банячками, зі саморобними мітлами. Комічні рухи, виразна міміка, жива імпровізація — скільки можливостей для малих талантів! Ця вставка могла б бути цвяхом вистави - до загального задоволення артистів і глядачів. Ті відсторонені потенційні артисти могли б стати зірками вечора. Для цього не треба особливих зусиль — лише любов режисера-постановника до дітей, бажання зробити з ними гарну спільну справу і трохи фантазії.

Кожна несподівана ситуація — це можливість знайти нестандартне рішення, увійти в інші двері, зробити маленьке відкриття, перш за все - у собі. Колись один львівський клас та його неймовірна класна керівничка Олена Сергіївна  запросили мене на свою чергову виставу за сучасною дитячою книжкою. А після вистави, коли з’ясувалося, що діти грають двома складами, як у справжньому дорослому театрі, я почула від них: «Напишіть таку книжку, щоб ролей вистачило на весь клас!». Ми тоді посміялися. А незабаром я написала «36 і 6 котів». Щоб, за потреби, ще й для молодших братів та сестричок не забракло ролей. Воно, може, й не так безпосередньо все пов’язано, як згодом пригадується, однак те дитяче побажання таки мало певні наслідки.