За сильними враженнями – до Черкас

Побутові пригоди та літературні зустрічі у місті на Дніпрі.


Не пригадати вже, скільки разів пропонувала студентам, що приходять у газету на практику: напишіть про свій гуртожиток! Звичайний репортаж про те, в яких умовах живете, як виглядають ваші кімнати, вбиральні, душові... Студенти кивали головами, однак писати репортажі не поспішали. І от життя дало мені можливість на власні очі побачити, як виглядає студентський гуртожиток. Хотіла — маєш. Пишу тепер такий репортаж, випробувано на собі. 

Поїзд до Черкас прибуває вночі, о 4.16. Викликаю з вокзалу таксі, називаю адресу, яку організатори книжкових зустрічей скинули мені есемескою. Там у вестибюлі, сказали, на вас чекатимуть — і поселять. Їдемо безлюдним Хрещатиком (у Черкасах є свій Хрещатик), повертаємо у бічну вулицю, зупиняємося під багатоповерхівкою. “Приїхали”, — каже водій. На вході табличка — університетський гуртожиток. Поки автівка повільно розвертається, поки шурхотять камінці під колесами, намагаюся достукатися в зачинені двері — жодного відгуку. Світло фар зникає за рогом, западає темрява. Тиша. Шкребуся у двері, у вікно — нікого. Нарешті чиясь рука обережно відхиляє штору. “Впустіть мене!”. Не бачу, кому кажу. 

Одна з найвідоміших споруд – будинок Щерби́ни. 1892 року черкаський інженер Щербина збудував собі таку садибу. Тепер це палац одружень, підпертий збоку новобудовою.

Сонна жінка-чергова впускає мене у вестибюль. Вона нічого не знає про гостю зі Львова, її ніхто не попереджав. “Куди вас поселити? — морщить чоло. — Є тут одна кімната, але там вже є троє дівчат...” Ну нічого, думаю, три — то три, не принцеса. Тільки ж доведеться людей вночі будити. 

“Ви ж не будете тут чекати до ранку...” — чи то стверджує, чи то запитує жінка, киваючи на крісло й диван. Сталося якесь непорозуміння, але з’ясовувати, що й до чого, вночі недоречно, організатори сплять. Ото ситуація... Завтра у мене чотири зустрічі з читачами. Просидіти до ранку біля “вертушки” на вході у гуртожиток?.. Але жінка не чекає від мене відповіді, вона крутить в руках ключ з папірчиком, знайшла його в шухляді. На клаптику паперу написано від руки: “Хмельницький”. 

“А ваше прізвище як? — перепитує вона мене й знову знизує плечима. — Гаразд. Ходімо”. На ліфті — табличка “Ліфт не працює”. Жінка намацує вгорі під табличкою таємну диво-кнопку, двері відчиняються — ми їдемо на сьомий поверх. 

Ключ довго шпортається у замку, деренчить у нічній тиші на весь поверх. Не підходить до дверей. Чергова починає гатити кулаком у двері. За хвилину вони прочиняються. “Мені тут людину підселити”, — повідомляє комусь жінка стиха. Двері залишаються прочиненими, на порозі вже нікого, це коридор; кімната прямо, кімната направо. Щось схоже на квартиру. В “моїй” кімнаті, яка вже легко піддається ключеві, на щастя, нікого. Не уявляю, що б мала сказати сонним людям, якби, засвітивши світло, побачила три голови, що здивовано підвелися з подушок: кого тут принесло серед ночі?

Тьмяне світло залило кімнату. Незатулене вікно, в каламутному прямокутнику, наче в чорному дзеркалі, — ми з черговою. Під ногами подертий лінолеум, три ліжка з панцирними сітками, на одному — чорні пакети з одягом, на двох інших — голі матраци та подушки без наволочок. “Маєте свою постіль?” — й одразу (бачачи мій вираз обличчя) — наступне запитання: “Ви заочниця?”. А тоді: “Гаразд, я зараз щось принесу”.

Поки мені шукали постіль, я думала: так ось, як живуть студенти... Заочники чи ні, яка різниця. Шпалери на стінах старенькі — веселі гномики ядучих кольорів, шафа з провислими дверцятами, кухонні меблі у куті, віконні шиби, мертво заліплені гіпсом на стиках. “А ковдри нема”, — чергова повернулась, подала мені комплект постелі. 

Я постелила собі, вдягнула усе, що мала теплого, на себе, накрилася порожньою підковдрою, зверху курткою. Півсьомої ранку в двері постукали. “Дайте паспорт, — та сама жінка, — бо мене сваритимуть”. Я повернулась на скрипуче ліжко, але заснути більше не змогла.

Нічний смуток розігнали перші сонячні промені. Вони вихопили за вікном фантастичну картину: зліва, на відстані?, у розірваній тканині туману — срібне плесо Дніпра. В усій своїй незрівнянній красі. А внизу під вікнами — підземні гаражі, асфальт на них розписаний білою фарбою. “Люблю. Твій Ваня”, “Люда, я тебе кохаю”, “Сонечко, я тебе люблю”, “Лєна, ти сенс мого життя! Люблю тебе”. І цей гуртожиток видався мені не таким вже й безрадісним. Ще й душова в коридорі виявилася чистенькою, нещодавно відремонтованою, з гарячою водою. І я пішла шукати поблизу кав’ярню з доброю кавою. 

З’ясувалося, що мені дали неправильну адресу, помилилися з номерами будинків. На мене чекали в сусідньому, у готелі для професорсько-викладацького складу, де я за кілька годин після усіх зустрічей й опинилася. У зовсім інших умовах. Але запам’ятався мені не той комфортний номер, а понура кімната з кислотного кольору гномиками на стінах й ліжками без ковдр. А за вікном — ранковий Дніпро і розсипи “люблю” на асфальті. 

Той день У Черкасах був багатий на зустрічі. Черкаси, таке у мене склалося враження, цілком могли б претендувати на звання одного з літературних міст України, попри всі “але”. Там багато людей, які читають, люблять книжки й готові змінити на краще книжково-літературне життя міста. У студентській аудиторії Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького я відповідала на безліч записок із запитаннями від майбутніх філологів, редакторів та видавців. Мені запропонували вибрати найкраще запитання, щоб подарувати його авторові книжку. Найбільше запам’яталася записка, що починалася так: “Я письменник. І я боюсь...” — і далі йшов перелік того, чого боїться молода людина, яка пише. І запитання до мене: чи мені знайоме це відчуття? Аякже! Щоразу той, хто починає новий текст, відчуває непевність і навіть страх перед чистим аркушем. Чи вдасться? Звісно, є такий сумнів. Щоразу усе доведеться починати спочатку, доводячи собі свою спроможність, змагаючись із собою. Звісно, я знаю, що таке страх. Саме цю записку я й вибрала з усіх, відзначила того, хто написав “Я письменник...” — за сміливість. Але, сказала, ця людина може не побажати розкриватися перед однокурсниками, тому почекаємо кілька секунд... Не одразу, але вона підвелася, ця дівчинка, і підійшла до мене. Вона тремтіла, я подала їй руку, і мені видалось, що тримаю в долоні налякане пташеня. Того ж дня вона виставила на Фейсбуку фото книжки з автографом і написала таке: “Хочу, щоб одного разу і на зустріч зі мною, як з письменницею, прийшов щиро відданий літературі бідний студент і виграв мою книжку. Хай буде так!”. 

У міській бібліотеці, поки ми говорили про сучасну українську літературу, діти ганяли коридорами та сходами, натикалися на дорослих. У дітей був книжковий квест. Бібліотека і має бути тим місцем, де не лише тиша і книжки, а й ігри, змагання, рух і сміх. 

На вечірній зустрічі у художньому музеї був повний зал читачів. Засновниця громадської організації “Книжковий Маестро” Людмила Фіть розповіла, що такі зустрічі тут проводять доволі часто, книжки розлітаються як гарячі пиріжки. У місті бракує книгарень. Сто років тому у Черкасах було десять книгарень, а тепер — “аж” дві. Але є люди, які мають амбіції змінити ситуацію. От, скажімо, викладачку університету Людмилу Солодку не лякають невдалі спроби у деяких містах запровадити обмін книжками — буккросинг. Вона започаткувала буккросинг-клуб у Черкасах — freebook. І разом з однодумцями розгортають цей рух вільного обміну книжками, знаходять однодумців, підтримку і нові локації, де розміщують полиці обміну. 

Черкасам не уникнути майбутнього одного з книжкових міст України. Бо місто має відповідне минуле. У цьому місті в будинку Цибульських не раз зупинявся Тарас Шевченко. Споруда, хоч і перебудована, існує й донині. Тепер тут Музей однієї книжки — “Кобзаря”. У цьому місті працював Василь Симоненко, він тут похований, тут діє літературно-меморіальний музей, присвячений життю і творчості видатного поета. Український драматург Іван Карпенко-Карий бував у Черкасах, працював у цьому місті. Сюди приїжджав єврейський письменник Шолом Алейхем.

Зараз у місті проводять чимало мистецьких фестивалів — музичні, джазові, скульптур, байк-фестиваль... Багато гастрономічних — “Сила борщу”, “Черкаська Масляна”, “Черкаська смакота”, “Полуниця — насолода смаку”. І це зрозуміло, турист на смачні розваги ласий. 

А літературний фестиваль, книжковий? Саме у Черкасах він і має бути. 

...Виїжджала з міста маршруткою на Київ. Перетинали Кременчуцьке водосховище, їхали мостом-дамбою хвилин з десять-п’ятнадцять. Огром води праворуч та ліворуч. Ніхто, здається, з таким захопленням не дивився за вікно. Що для місцевого — звичні реалії, то для гостя з суходолу — шок і захват.