Уроки від Миколи Колесси

Щоразу йшла до нього з радістю, щоразу поверталася зі свіжими враженнями. Він був невичерпною особистістю. І тоді, коли мав трохи за дев’яносто років й був сповнений сил та планів. І коли вже втратив можливість ходити, але не дозволяв собі надовго впадати у смуток й депресію, намагався знаходити найменші приводи для радості. Композитор і диригент відійшов від нас у 2006 році, 8 червня, на сто третьому році життя. Сумний і світлий ювілей, нагода згадати про життєстверджуючі уроки від незабутньої людини.

Ми спілкувались понад десять років, відтоді як познайомилися під час першого інтерв’ю для газети. Згодом я не раз бувала у Колесси вдома, розмовляли на різні теми. Жива історія — це про нього. Вчителем історії у малого Миколи в гімназії був Іван Крип’якевич. Станіслав Людкевич, видатний композитор, з яким вони згодом працюватимуть довгі роки, викладав підлітку Миколі... українську мову і літературу. «В моєму зошиті за 6-й клас, - розповідав Микола Філаретович, - досі є домашня робота — твір на тему від Людкевича «Людей питай, свій розум май». Це був час, коли  до Колессів, до батька Миколи, Філарета Колесси,  приходили Іван Франко та Василь Стефаник. Частим гостем був двоюрідний брат батька, Модест Менцинський, диво-голос вивів цього співака у солісти провідних оперних сцен Європи. В кабінеті Миколи Філаретовича, поміж великої кількості «пам’яток», була світлина: Модест Менцинський в опері «Паяци», з дарчим написом: «Микольцевi на милий спомин. Модест».

Микола Філаретович з теплом розповідав про дружину Надію, тоді вже покійну, про трьох доньок, внуків, правнуків. Хтось з його нащадків пішов дорогою музикантів, хтось — художників. Від цієї, другої, стезі він був змушений колись відмовитися, бо зрозумів: «розпорошуватися не варто», хоча й мав хист до малювання. Дві авторські роботи з 20-х років у кабінеті свідчили про талант художника: графіка «Залицяння» та «Музиканти в млині».

Думки вголос вражали щирістю, безпосередністю. «Я тільки тепер зрозумів, що дещо варто  переробити», - говорив чоловік, який перетнув столітній рубіж. Або таке: «Часом думаю, чому я не брався за оперу…» — «І чому?» — «Не зустрів доброго лібрето, яке б мене захопило. І час не цінував так, як би зараз його цінував, але ж сил уже нема…». Про час мій співрозмовник багато розмірковував: «Є відчуття, що багато часу втратив даремно. Тоді, коли я той час губив, не відчував, що його втрачаю. Людина не цінує часу і тому втрачає можливості. От чого шкода…». Про щастя й радість творчості охоче говорив. «Щастя — це коли працюєш, і так тобі добре йде… Натхнення — я не знаю, як то назвати, ні, скоріше — охота до праці. І тоді так легко, так весело було працювати. От за цим відчуттям сумую». Чимало з цих фраз пам’ятаю дотепер. А от наступну згадала, знайшовши у своїх архівах за 2005 рік. Тоді на неї не звернула належної уваги, а тепер аж морозом сипонуло: «Боюся, щоби щось нищівного не сталося в державі… Аби усі ті зусилля не виявилися марними».

Навіть коли почався відлік другого століття життя, Микола Філаретович своїх звичок не міняв. Пив каву, горнятко на день. Курив  люльку («Я не затягуюсь», - пояснював). І щодня по кілька годин слухав музику. Тепер двері до помешкання відчиняли як не рідні, то доглядальниці — пані Віра, пізніше — пані Станіслава. Микола Філаретович зламав ногу, й після операції вже не міг пересуватися самостійно. Лише у візочку. Від тієї обмеженості страждав, хоча намагався й не виказувати мінорного настрою. Пам’ятаю, як показував ціпок, з яким сходив горами (від дитинства був пластуном) - звичайну грубу гілку, знайдену в Карпатах, з ручкою, відполірованою дотиками. З-поміж багатьох спогадів про Миколу Колессу один є особливо зворушливим. Приблизно в ті дні Микола Філаретович сказав мені зі сумом: «Дивлюсь навколо: усі молодші від мене…». Був концерт у філармонії, здається, якісь ювілейні заходи з нагоди століття композитора. Або відкриття міжнародного фестивалю диригентського виконавства. Не пригадую точно. Микола Колесса сидів на одному з передніх рядів, зліва. Я кинула на нього оком з відстані кількох метрів: він спав. Це тривало кілька хвилин. У такі моменти виповнюєшся до людини особливим співчуттям та любов’ю. Уявила, як він хвилювався перед важливим днем, як довго не міг заснути, як потім втомився від суєти, шуму, привітань. Герой України — й водночас звичайна людина, така часом незахищена, така вразлива…    

Щоразу фотографувала Миколу Філаретовича, тоді ще простенькою «мильницею». В одну з останніх зустрічей — лише у профіль, бо від падіння (голова запаморочилась) у нього на чолі довго не загоювалася ранка. А улюблене фото — колеги Володимира Дубаса. За 1996 рік. Микола Філаретович за диригентським пультом, емоційний та енергійний. Йому там 93 роки.  

Чи не найболючіший спогад, яким колись поділився зі мною, пов’язаний з Василем Барвінським. Кінець сорокових років. Збори в консерваторії. Засуджують композитора, яким Колесса захоплювався, якого щиро любив і поважав. Це сталося після того, як у 1948 році після відомої постанови про боротьбу з формалізмом в музиці почалися гоніння на найяскравіших композиторів. Згори спустили партійну рознарядку: в кожній консерваторії знайти “формалістів”. У Львові арештували Василя Барвінського, засудили до десяти років мордовських таборів, його рукописи знищили... Репресивна машина чавила все найкраще, неординарне. Микола Колесса зберігав стенограму зборів, тих самих, на яких колеги засуджували Барвінського. Колессі тоді слова не дали. «Знали: якщо я почну говорити — буде скандал. І я мовчав… Жахливі були часи»… Але через деякий час дійшла черга й до Колесси. “Виставили й мене на екзекуцію”. Але тут вже, згадував, намагався захищатися. «Це була велика душевна травма, яка певним чином вплинула на подальшу творчість, - розповідав композитор. - Такі були часи. Компартійні чиновники вирішували, як музиканту працювати, в якому напрямі». Колесса вмів щиро говорити не лише про свої досягнення, а й про те, що мучило, забирало сон.

У нього був дрібний, зібраний, акуратний почерк. Бережу написане ним власноруч життєве правило, яке ще батько Миколи Філаретовича повторював йому не раз, - Nulla dies sine linea — жодного дня без рисочки. Микола Філаретович додавав від себе: «Все життя, день за днем, я намагався робити позначки на шляху до вдосконалення». Один з уроків Майстра.

Довідка «ВЗ»

Микола Філаретович Колесса (6 грудня 1903, Самбір, Львівська область — 8 червня 2006, Львів) — український композитор, диригент, педагог, засновник української диригентської школи. Автор “Української сюїти”, “Симфонічних варіацій”, сюїти “В горах”, 1-ї і 2-ї симфонії, фортепіанних творів: «Картинки Гуцульщини», «Три коломийки», «Гуцульський прелюд», «Про Довбуша». Академік, Герой України.