Українська кіноіндустрія обирає американську мрію?
У кінотеатрах країни стартувала українська комедія Selfieparty режисера Любомира Левицького, знаного за успішним у прокаті жахастиком “Тіні незабутих предків”.
Журналістка “ВЗ” переглянула цю кінострічку. Зал був заповнений майже вщерть. Основна аудиторія — підлітки віком п’ятнадцять плюс. Та були серед глядачів і кілька, на вигляд, 25-, 30-річних людей.
Cюжет Selfieparty такий. Четверо забльованих випускників університету відходять від страшенного похмілля у... кабінеті слідчого. Більш-менш прийшовши до тями, вони дізнаються, що на них вішають убивство людини із низьким зростом (“карлик”, “коротун”, - звучало у стрічці). Герої повинні довести, що вбивство не їхніх рук справа. Та оскільки після божевільної гулянки ніхто нічого не може згадати, хлопці вирішують докопатися до правди за допомогою свідчень інших людей. (Не нагадує фінансово мегауспішну голлівудську комедію “Похмілля у Вегасі” із Бредлі Купером у головній ролі?). От тільки українські герої не йдуть по гарячих слідах, як їхні американські “колеги”, а “роблять заклик” в інтернеті, сподіваючись за допомогою selfie з вечірки з’ясувати, що ж сталося минулої ночі.
Сюжет розвивається у двох площинах — нарізка із шаленої, божевільної, неконтрольованої вечірки молоді та медитативний допит у чотирьох стінах слідчого кабінету. Щодо вечірки, то її змалювали у кращих традиціях американських гульбищ, із заокеанських фільмів — хлопці-«качки» у кепках, куртках а-ля капітан футбольної команди, які літрами п’ють пиво, запивають його енергетиками та більш градусними напоями, міксують цей коктейль із травкою і демонструють при цьому ідеально прокачені руки, торси та білосніжні усмішки. Екранні героїні теж не пасуть задніх — у морі випивки та трави становлять серйозну конкуренцію хлопцям. Та й із таким зовнішнім виглядом кожна щонайменше за міс свого населеного пункту може поборотися — довжелезна шевелюра (це вам не руса коса до самі знаєте до чого, а гладенько вкладене блискуче волосся, яке навіть після багатьох годин безперервних танців і басейну виглядає так, наче його власниця щойно із салону), прокачені сідниці (їх у стрічці дуже багато, недарма ж один із лозунгів фільму: “Покажемо все”) та довжелезні ноги на височенних підборах. Головна героїня чомусь одягнена у давно заїжджений лук — коротеньку спідницю у шотландську клітинку, білосніжну сорочку, темний піджак та чорні гетри. Така собі кіношна американська бунтівниця кінця 90-х.
Українська поліція теж вийшла у фільмі на американський екранний лад — начебто хитрий та мудрий слідчий, його напівтелепень помічник і незмінна кава у дешевих пластикових стаканчиках. Так і хотілося крикнути: ви забули про пампушки!
Режисер, мабуть, чомусь посоромився називати головних персонажів українськими іменами. Каті, Тараси, Андрії, Іри, вочевидь, нині не в моді. Водночас Марки, Лізи і Макси звучали дуже вже штучно.
Ще одним пережитком американського кіно кінця 90-х, як на мене, були сцени із чи не найосновнішим персонажем — людиною із низьким зростом. “Карлик”, “коротун”, “істота”, - інакше його і не називали. Більшість кадрів — це висміювання цього персонажа, створення шаржевої картинки на межі фолу. Світова тенденція давно відійшла від таких образів. Людей із особливими потребами висвітлюють на рівні з усіма, а не перетворюють їх на хлопчиків та дівчаток для биття.
Переглядаючи цей фільм, у мене склалося враження, що дивлюся мікс американських комедій і жахастиків кінця 90-х — початку нульових. Не заперечую, були смішні моменти, фрази та діалоги. Так, це була україномовна комедія (за це — величезний уклін авторам), із гарними акторами, з прекрасною вимовою та тембрами голосів. Та протягом картини ловила себе на думці, що дивлюся не українську стрічку. Наче американську комедію мегавдало переклали. Ну не було тут українського духу. Відкидаючи політичні моменти, згадаймо, як фантастично передає образ сербської глибинки та її людей Кустуріца, з якою ніжною любов’ю промальовує своїх персонажів. Сербський дух тут у всьому — починаючи від сміху акторів і завершуючи зморшками у кутику очей якогось третьорядного героя. А як відмінно передає вічно п’яну російську душу у занедбаному фізичному тілі посеред огидних краєвидів закинутого села Андрій Кончаловський?.. Гаразд, це всесвітньо визнані метри кінематографа. Не ставитимемо таких високих планок. Та невже в українців немає нічого такого свого, що залишається лише робити із них штамп заїждженої американської мрії?
