«Хто більший – заслужена чи народна?»

У Національному драмтеатрі імені М. Заньковецької з аншлагом іде вистава “Безодня” (автор п’єси та режисер - Орест Огородник). Вона про те, як війна на сході України “проїхалася” по долях сім’ї галичан, про розбіжності менталітету “східняків” і “западенців”. Прем’єра “Безодні” відбулася ще влітку, на завершення сезону. Тоді майже дослівне перенесення на сцену драматичних подій, пов’язаних із війною, АТО, справило ефект бомби, що вибухнула. Не вщухли пристрасті і тепер...


“Найголовніший наш інвестор — глядач”, - сказав на прес-конференції директор театру Андрій Мацяк. Його слова, очевидно, “потрапили Богові у вуха”: у залі аншлаг, усі місця викуплені. Судячи із контингенту, адміністрація добре працює з туроператорами. Багато підліткових і молодіжних груп. Здавалося б, можна лише потішитися. Але чомусь не до радощів, коли заради масового глядача і театралам, і вишуканому львівському глядачеві доводиться терпіти справжню туристичну навалу, яка поводиться у храмі Мельпомени подекуди зовсім не культурно. На тій виставі я почувалася як на площі Ринок у вихідні у пік туристичного сезону.

Не згадуватиму про такі “банальності”, як невимкнені мобілки під час вистави. Не нарікатиму на галасливих підлітків - їм за віком “належиться” бути непосидючими. Але ось “новела” театрального сезону: величенька група жіночок штурмує вхідні двері, хочуть зайти усі одночасно. Хоча до початку вистави ще хвилин із двадцять. Гардероб також беруть в облогу, намагаючись стати наперед людей, які спокійно стоять у черзі, щоб віддати свої пальта. У вбиральні — знову тиснява. Ну, це зрозуміло, адже на весь партер, який на 90% заповнений жінками, тут лише... три “очки”. Не будемо присікуватися, спишемо це на брак ґрунтовної реконструкції усього театрального приміщення, яка від “заньківчан” не залежить.

Почалася перша дія. За спиною чую голосний шепіт двох явно не львівських театралок, які розглядають програмку: “О, дивися, тут є і заслужена артистка, і народна. А хто більший — заслужена чи народна? Мабуть, заслужена... О, дивися, якийсь поляк грає, Януш Юхновський...” І далі в тому ж дусі... У сусідньому ряду якомусь чоловікові закортіло вийти. Замість того, аби, вибачившись, акуратно, обличчям до своїх сусідів, вийти, він чомусь проривається ледь не по їхніх головах. А в антракті підійшов до них “з’ясовувати стосунки”. До бійки, дякувати Богу, не дійшло...

Антракт. Натовп кидається штурмувати благенький буфет у фойє. Черга така, ніби люди приїхали з голодного краю. Не встигли достоятися, аж тут — дзвоник, приглушують світло, люди в напівтемряві похапцем дожовують бутерброди. Чому перерва така коротка? Хай люди поїдять, буде кращий виторг у буфеті...

Друга дія, напруга дійства зростає, зростає напруга і в глядацькому залі. Люди плачуть, щось обговорюють собі під ніс. Натомість одна жіночка у директорській ложі (з виду інтелігентна, в окулярах) починає коментувати гру акторів на сцені майже на повний голос. Причому не просто коментувати, а насміхатися. Чи вона там сто грамів випила у цій ложі? Капельдинери на це хамство не реагують. На “коментаторку” врешті-решт починають шикати глядачі з партеру, вона замовкає. Вистава нарешті завершилася, а публіка ще довго не виходить із фойє — фотографуються біля кожного стовпа. Вдома похваляться “фотками” - ось це я, у Львові, у театрі, набираюся культури.

Навіщо такі люди приходять у театр? Одна з відповідей, яку для себе знаходжу, — львівський театр увійшов у моду, так само, як і львівські ресторани, кафе, екскурсії. Ну що ж, добре, хоч так прищеплюємо культуру населенню... Але ні, помилилася я — знайшла у фойє і справжніх поціновувачів. “Ми чекали саме на цю виставу цілий місяць, - кажуть мені дві молоді львів’янки. - Наревілися... Дуже бере за душу”. Тож як би там не було, але якщо “Безодня” така популярна і глядач голосує за неї ногами і гаманцем — давайте цю виставу частіше! А ми вже якось потерпимо і будемо намагатися перевиховати цього надокучливого туриста у храмі Мельпомени.