​Два «твердих гуцули» і святий Христофор у спідниці

Про неї досі ходило багато розмов. Львів’ян перш за все зацікавить те, що в головних ролях знялися наші відомі митці - акторка, художній керівник муніципального театрального центру "Слово і голос" Наталя Половинка і актор, режисер і директор Львівського театру імені Леся Курбаса Микола Береза, а в епізоді - колоритний іконописець і громадський діяч Лев Скоп. По-друге -  фільм зібрав низку міжнародних нагород, в тому числі - трьох кінофестивалів класу «А» (найвищого ступеню акредитації). Зокрема, торік отримав «Приз журі російської кінокритики» на Московському міжнародному кінофесті. Там же Наталю Половинку відзначили  нагородою «За найкращу жіночу роль».

Поїздка творчої групи у Москву у сам розпал російської агресії проти України додало фільму неабиякої скандальності. Адже тамтешні журналісти одразу побачили в історії про двох братів, які все життя ненавидять одне одного, натяк на взаємини «двох народів-братів». Хоча усім зрозуміло, що фільм замислювали і почали створювати ще задовго до військових подій. Стрічка цілком заслуговує на міжнародну відзнаку, але не відкидаю думки, що нагороду українській команді у Москві могли дати і з політичних мотивів. Після чого творцям фільму в різних  інтерв’ю довелося добряче викручуватися, пробираючись «між крапельками» патріотизму і   космополітичного професіоналізму.

Але це було рік тому і «московський вояж» вже призабувся. Тепер на перший план вийшли мистецькі якості стрічки. Тут зі скандальністю трохи сутужно. Фільм «важкий», примушує вдумуватися, залишає багато запитань. Трохи пригальмована дія відбувається на тлі карпатських пейзажів і фольклору, що викликає асоціації із «Тінями забутих предків» Параджанова. Є й зайва пафосність, притаманна усім новітнім українським «серйозним» фільмам. Зав’язка проста -  письменниця, яка пише книжку про життя святого Христофора, випадково потрапляє на глухий карпатський хутір. Її поселяють в хаті старого Войтка, звідки вона не може вибратися через негоду. Поступово занурюється у моторошну родинну історію, персонажі якої, двоє братів Войтко і Станіслав, живучи у сусідніх хатах, сорок років не спілкуються і ненавидять одне одного. Між ними точиться своєрідне змагання: хто скоріше помре.

Непідробний жаль і письменницька цікавість до життєвої історії робить свою справу - жінка залишається жити у Войтка, доглядає за смертельно хворим старим. Час від часу навідується і до Станіслава, який теж на межі життя і смерті. Поступово вона складає пазли страшної життєвої історії. І настільки психологічно узалежнюється від неї, що сама стає  дійовою особою сюжету. Занурюючись у страждання братів, вона ніби бере на себе спокуту за їхню взаємну ненависть. Ба більше, ототожнюється із описуваним нею святим Христофором. Згідно із легендою, цей християнський мученик переніс на спині маленького Христа через водойму. А героїня Наталі Половинки… тягне на спині труп померлого Войтка, проходячи хресний шлях до хати його брата. Та той теж уже помер. Нарешті обоє братів возз’єднуються… Чи можлива така самопожертва з боку випадкової людини? Дивлячись на глибоку і саможертовну гру Наталі Половинки, яка у кадрі усе робила «вживу», у це віриш беззастережно.

Від «Братів» очікували сенсації вже з огляду на те, що це - чергова продукція  кінокомпанії Pronto Film, яка перед тим відзняла «Поводиря». Не знаю, чи ломитиметься публіка на «Братів» так само, як свого часу і на кіносагу Олеся Саніна. Адже у «Поводирі», не зважаючи на надокучливу пафосність, все ж таки є захоплюючий детективний сюжет. Але подивитися «Братів» потрібно. Хоча б для того, щоб не забувати: у житті завжди є місце милосердю і самопожертві.