Футбол Маркевича і політичний пінг-понг Коломойського
Якби ще два місяці тому хтось сказав, що головний тренер “Дніпра”, 64-річний Мирон Маркевич (який зробив неймовірне – за рік роботи вивів свою команду у фінал Ліги Європи) подасть у відставку, такого “ньюсмейкера” назвали б не сповна розуму.
Але реалії саме такі. Найтитулованіший вітчизняний тренер не хоче працювати у клубі одного з найбільших багатіїв країни Ігоря Коломойського.
На цьому тижні наставник дніпрян офіційно заявив про бажання достроково розірвати контракт, звільнитися за власною ініціативою. При цьому попросив розійтися цивілізовано, без брудних звинувачень. Коломойський відставки не прийняв, хоча просочилася інформація, що вже шукає нового тренера серед низки кандидатів — Буряка, Грозного, Безсонова, Йовічевіча (в останнього начебто найбільше шансів). Джерела у футбольних колах кажуть, що олігарх поставив перед Маркевичем, з яким співпраця мала тривати ще два роки, фінансовий ультиматум: перш ніж піти, сплатити мільйон доларів “неустойки”...
Що ж допекло Мирона Богдановича? Після грандіозного успіху — а феєричний фінал у Варшаві, де “Дніпро” на рівних грав із “Севільєю, є саме таким, — Маркевич мріяв про нові досягнення. Клубні і власні. Вовтузитися серед середняків, хай і за великі гроші — не в його характері. Однак президент “Дніпра” бажанням підкорити наступні футбольні “еверести” явно не горів, вищих спортивних завдань не ставив. Взагалі не виходив на зв’язок з тренером, який прославив його клуб. Вдарився у велику політику, запалився ідеєю здобути низову і верховну владу. Гроші, які мали би піти на Гру Мільйонів, перенаправив на політичний пінг-понг — на власну новостворену партію “Укроп”, на проміжні чернігівські вибори у Верховну Раду і майбутні місцеві перегони. Футбол у “Бєні” відійшов на другий план. Замість підсилювати команду, Коломойський ослаблював її. Продавав гравців — вслід за Коноплянкою ідуть Калінич, Канкава, Бойко. А нових придбань не робив. Деякі футболісти бунтували, вимагаючи більшої зарплати. Одержавши відмову, перестали викладатися на полі. З такими некерованими гравцями Маркевич залишався біля розбитого корита. На Європу із ослабленим складом йому не було чого пертися — розбалансовану команду підстерігало б фіаско. Відповідальність за нього неодмінно поклали б на головного тренера. Його несправедливо змішали б з лайном. Маркевич такого, звісно, не хотів. Не знайшовши спільної мови з “шефом”, вирішив піти. Краще — під заслужені оплески справжніх цінителів футболу, ніж під улюлюкання спортивних рагулів. Вважаю, це — вчинок професіонала.
Утім, спробую спрогнозувати: Маркевич не іде на футбольну пенсію. Такого майстра воліла би бачити біля керма кожна пристойна європейська команда. А те, що не цінують його в рідній стороні... Як сказав би сам Мирон Богданович, — “то таке”…
Фото з архіву “ВЗ”
