Місце зустрічі оповідань — на наступному Intermezzo
Зараз час живих коротких історій. Переповідаємо їх одне одному, заповнюємо ними Фейсбук, читаємо збірки новел. Навіть ті письменники, які не надто й вдавалися до можливостей короткої прози, тепер її пишуть. Віяння часу? Потреба висловитись саме у такій формі? Зустріч попиту і пропозиції?
Організатори Міжнародного фестивалю оповідання Intermezzo зняли з повітря потребу дня і відреагували на неї тим, що провели у Вінниці перший фестиваль короткої прози. Він пройшов на такому рівні, що учасники та відвідувачі бажають тепер фестивалю стати традиційним. Він не випадково відбувся у місті Михайла Коцюбинського, саме у форматі інтермеццо (одне з оповідань класика так і називається). Тобто — як вставка у музичному творі інакшого характеру. Творці текстів та короткометражних фільмів, художники та видавці приїхали у Вінницю на кілька днів, а поверталися додому з новими ідеями, на творчому піднесенні.
Історію про Алевтину Кахідзе та її маму я прочитала у книжці “Історії талановитих людей” Ірини Славінської. Клубок стояв у горлі, коли читала її розповідь про телефонні розмови з рідною людиною, яка залишилась на окупованій території, у маленькому селищі Жданівці. Алевтині спала на думку проста й геніальна ідея — записувати ці розмови. Малювати картинки до них. Влаштовувати перформанси — щоб читач-слухач-глядач краще розумів, як живеться людям, що опинилися за лінією фронту. Ми познайомились з художницею на фестивалі Intermezzo у Вінниці, жили в одному готелі. У фестивальні дні Алевтина показала перформанс “Дзвінки зі Жданівського цвинтаря”. Люди зі Жданівки ходять дзвонити на місцеве кладовище: лише там тягне мобільний зв’язок...
Слова, що лунають звідти, набувають первісного значення, від якого мороз йде по шкірі: “сьогодні спали як убиті...” Або: “вже не стріляють, мертва тиша...”. Або ще таке:
“та її й танком не прошибеш!..”
Аля каже, що незнайомий чоловік - він купував її мамі сім-картку - дізнавшись, що Алевтина з Києва, “зарядив” розмову на сорок хвилин. Про те, що якби не завезли зброю, нічого б такого на сході не сталося... Цей чоловік має зошит “Книга маячні”, записує туди, що розповідають люди... Теж колись буде свідчення нашого часу. У лаконічних розповідях свідків.
Чимало письменників захопилися оповіданнями. Софія Андрухович перед поїздкою у Вінницю закінчила чудове оповідання, прочитала його у книгарні Є. Реальні події лежать в основі історій зі збірки Ірини Цілик “Червоні на чорному сліди”. Вона читала уривки на фестивалі, знайомила читачів з новинкою. Оксана Забужко у філармонії презентувала книжку, яка має бути — підкреслила - у кожному домі, бо складається з текстів близько ста п’ятдесяти авторів. Це “Літопис самовидців”, голос народу, емоційні свідчення очевидців подій на Майдані та початку війни. Тема однієї із фестивальних зустрічей була відповідною: “Повернення до малого: від роману до оповідання”, учасники обговорювали невипадковість тенденції, як потребу сказати щось дуже важливе саме зараз саме у такій формі - і бути почутим читачем.
Ця коротка фестивальна пауза посеред бурхливих буднів справила враження зовсім іншої мелодії, що призупинила основну. Учасники видихнули, вдихнули — й роз’їхались по своїх містах та містечках підзарядившись енергією. Знаю про це від Лариси Денисенко, від Наталки Іваничук, ми говорили про це. Чи то ми себе так налаштували, бо кожен перечитав перед поїздкою знамените оповідання Коцюбинського Intermezzo? Хай там як, а “ланцюгова реакція” фестивальних подій, присутність у програмі дитячого блоку та кіносегменту, навіть такі особливості міста, як тексти Коцюбинського під склом на зупинках, - усе це свідчить про те, що в Україні народився новий літературний фестиваль.
