Поранені душі

На території лікарні є кафе, де волонтери годують бійців. Обід закінчився, чоловіки потягнулись на вихід. Більшості з них — років по 25, у двох, зовсім юних, чуби-оселедці... Це вояки, що повернулися з зони воєнних дій і потрапили “на Кульпарків”, тобто у психлікарню на вулиці Кульпарківській у Львові. Проходять тут курс лікування.

Олегові немає й тридцяти. Хлопець лежить у третьому, закритому відділенні, там правила жорсткіші. Проте він з розумінням сприймає вимоги режиму, виконує усі настанови лікарів, щоб тільки у нього зі здоров’ям було “як до війни”. А до війни, каже Олег, він був “спокійний як удав”. Ніщо й ніхто не міг його вивести з рівноваги, не те що тепер... Олег має дружину, маленьку дитину, маму-інваліда. Працював на будівництві. Торік у травні його мобілізували.

Відправили хлопців на схід. До ротації були там п’ять місяців. В основному у Луганській області. Лутугіно, Красний Луч, Побєда... У Лутугіно і Побєді дуже гаряче було. “Смерчі прилітали...”. Накривали вогнем. Пощастило з командиром. «Ми нашого капітана слухались, - каже Олег, – і завдяки йому вийшли живі. Наш капітан за спини солдатів не ховався, думав про те, як людей вберегти. А полковник у найскладніший момент розвернувся і втік...».

Щасливчик Олег, мазунчик долі. Його не поранило. А тоді ротація — і він вдома. Спочатку все було добре, а за тиждень перестав спати. З’явилися спалахи агресії... Такий нервовий став — чирк! — і вже запалився. На рідних зривався... Підхоплювався вночі, кричав, лякав усіх, по хаті автомат шукав. Аж поки приходив до тями – поряд жінка, дитина й небезпеки немає...

Олег мовчить, не хоче згадувати, як потрапив на Кульпарків. А тоді підводить очі: “Усвідомлюю, що я у психлікарні. Але вийду звідси, бо усе для цього роблю, усе, що мені призначили. Дуже на це сподіваюсь. І думатиму, як жити далі”.

Розповідає, як їздили з хлопцями з відділень на екскурсію, а люди знали, хто вони такі. Розступилися, кричали: герої! герої!.. Обличчя Олега береться червоними плямами. “Я себе героєм не вважаю! - дивиться просто в очі, - ніхто з нас себе героєм не вважає. Я не воєнний, не люблю цього усього. І зброю узяв до рук вимушено. Мені соромно, коли кричать: герої! Нам усім незручно, що до нас так говорять. А що приємно?.. Приємно, коли діти сюди приїжджають з концертами. Тоді про усе забуваєш... На сході отримували від дітей листівки, малюнки, на одному був номер телефону та ім’я — я зателефонував. Мало не плакав тоді при короткій розмові. Добре, що батьки розповідають дітям, що робиться і заради чого це робиться...”.

Розмовляємо про зміни, такі необхідні у країні і такі повільні, неповороткі, про центр реабілітації воїнів АТО, що його створюють волонтери на території лікарні, і про лікаря-реабілітолога й волонтера Андрія Посікіру. Олег каже: він молодець, усе встигає. Он телевізор поставив у палату...

Рідні Олега підтримують, і друзі не відвернулися, усе розуміють. Країні хлопець бажає того, що усі, — миру, а собі особисто - стати спокійним, яким був перед тим.

...Вокзал. Нова партія хлопців у запилених камуфляжах виходить з вагонів. Ротація. Обіймають дружин та дітей, наречених і мам. Хтось не стримує сліз, хтось стоїть, наче кам’яний, від когось — триденний перегар... І очі такі, що пропікають наскрізь.

У США існує спеціальна програма — жоден військовий, повернувшись із зони воєнних дій, не потрапляє одразу додому. Йому належиться мінімум два тижні реабілітації. Поки людина адаптується, за нею спостерігають психологи, визначають, чи потрібна спеціальна допомога. У нас фахівці називають різні цифри потребуючих психологічної та психіатричної допомоги. Одні кажуть: лише 5 відсотків тих, хто повернувся з теперішньої війни, мають проблеми з ураженням психіки. Лікар Андрій Посікіра впевнений, що, як мінімум, третина хлопців потребують підтримки фахівців.

У неділю в ресторані неподалік мого дому хтось щось святкував. Феєрверки вибухали у вечірньому небі, спалахували яскравим срібним дощем. Під цей звуковий супровід я читала новину про загибель військових та волонтерів, що підірвалися на фугасі поблизу Попасної. Дві дійсності — війни та миру — зійшлися цієї хвилини у фантасмагоричній конфігурації. Дах світу здригався від новин зі сходу та залпів салюту глибоко у тилу.