Яничари ХХІ століття

На свята розмовляв з новітнім… яничаром. Якщо хто призабув, то нагадаю, що так у XIV-XVIII століттях називали захоплених чужинцями-османцями у полон дітей-християн, зокрема українців, яких у неволі навертали у бусурманську віру, а потім посилали їх на рідну землю воювати проти своїх же братів і сестер.

Ці перекінчики різали, палили, знущалися зі свої співвітчизників ще жорстокіше, ніж традиційні вороги. Яничари водяться і тепер, коли нелюдські середньовічні традиції, здавалося б, відійшли у минуле. По сучасному їх називають ренегатами, колабораціоністами.

Сергія знаю зі шкільної лави. Він жив у селі за кілька кілометрів від українсько-польського кордону. Був активістом у школі, з друзями ходив до церкви, колядував, на свята одягав вишиванку, голосисто співав «бандерівських» пісень. Завдяки доброму фізичному гарту перемагав на «Козацьких забавах» та інших патріотичних акціях. Типовий «западенець» — сказали би про нього ті, хто мешкає зараз із Сергієм на іншому полюсі України, у Луганську. А закинуло його туди… велике кохання. Ще донедавна у нас були популярними «культурні обміни» між дітьми зі сходу і заходу. На один з Великоднів у Сергієве село приїхала симпатична школярка із Луганська, і він втратив через неї голову. Дружба переросла у сильне кохання, невдовзі одружилися. Сергій переїхав на Луганщину, теща, заможний підприємець, влаштувала його на своїй агрофірмі. «Западенець» пустив корені у Донбасі, лише зрідка навідувався на малу батьківщину.

Про Сергія ми згадали минулого літа, коли на сході стало дуже неспокійно. Подзвонили до нього, щоб дізнатися про ситуацію з перших уст. Досі пам’ятаю його слова, сказані приблизно у червні, коли окупанти щільно підійшли до його міста. «Не переживайте, — казав мені Сергій, — і на Донбасі є українські патріоти! Ми нашого міста ворогові не віддамо. Та й на горе-референдум я зі своїми друзями не підемо…».

Знову подзвонив до Сергія уже після нового року. Привітав з наступаючим Різдвом, а потім, перепитавши, чи ніхто йому не заважає розмовляти з нами (війна ж бо!), запитав про обстановку в його місті. Голос на тамтому кінці проводу був бадьорим. «Газ, світло, вода у нас є. Магазини працюють, є там все, чого душа бажає. Ресторани працюють...». А далі голос мого співрозмовника набув дивних ноток. «А чого ваша армія по наших містах стріляє, спокійного життя нам не дає? — підвищеним тоном продовжував Сергій. — Чому ваш Порошенко з Яценюком з народу знущаються? Ціни підвищили, надумали додаткові податки знімати, зокрема за надмірну житлову площу. Хто їм дав таке право? У моєї сестри у селі на Львівщині є хата на 300 «квадратів», тепер за вашими законами вона має за рік сплатити за неї поза 20 тисяч гривень! А хіба ваша держава моїй сестрі ту хату допомагала ставити?».

З дружньої наша розмова враз стала діловою. Я нагадав Сергієві, що це «завдяки» Януковичу, за якого у 2010 році в основному голосував Донбас, українська казна стала бідною як церковна миша. Що це висуванець його теперішнього краю зі своєю командою довели народ, у тому числі на сході, до убогості, підняли на людей руку. Тому й повстав другий Майдан. Щоб вижити, не скотитися у прірву, захистити країну, доводиться зараз іти на непопулярні економічні кроки. Іншого виходу немає. І переказав Сергієві, що його земляки-галичани готові перебиватися з хліба на воду, лиш би врятувати країну від окупанта. Платять за свободу своїм життям і здоров’ям.

Сергій і слухати нічого не хотів. «Ми у нашій Луганській народній республіці податки Києву платити не збираємося! — пафосно, наче з трибуни на сепаратистському мітингу, «віщав» колишній патріот з галицького села. — І без вас будемо жити нормально!». Коли я перервав ту його браваду і сказав, що це саме «ненависна» йому українська влада постачає на окуповані території газ, електрику, воду, не отримуючи нічого взамін, той, що влітку «по-українськи» бився у груди, відмахнувся. «Ми, у нашій Луганській народній республіці…», — продовжував він.

Я зрозумів, що подальша розмова — даремна. Зі мною спілкувався не той Сергій, що 15 років тому був гордістю школи, родини, села з його національно-визвольними традиціями, а новітній яничар, якого легко навернули у чужу віру. Як там кажуть росіяни, “место сидения определяет точку зрения”. Власне благополуччя (разом з тещею наш землячок преспокійненько веде бізнес при проросійській владі) виявилося для нього визначальним. Важливішим, ніж воля його країни. Та чи тепер уже його?..

Насамкінець запитав у Сергія, коли збирається навідатися у рідне село. «Ой, не знаю, не знаю…», — ніби осікся він. По інтонації зрозумів, що додому, у батьківський край, його уже не тягне. Воно й зрозуміло — боїться потрапити у халепу. Бо, не доведи Господи, у родині чи у товаристві старих друзів запитають про донбасівські справи, а в нього візьми та й злетить з язика оте завчене: «Ми, у нашій Луганській народній…».