Говорити, мабуть, потрібно. Але - залежить про що

За словами міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, на недільних переговорах у Берліні він очікував “непростої розмови”.


Перед відльотом до столиці ФРН Клімкін також зауважив, що “зараз дуже важливо зупинити потік зброї і найманців із Росії”.

Про свої очікування від переговорів заявили також президент Франції і глава МЗС Німеччини. Як розповів у розмові з главою Єврокомісії Франсуа Олланд, недільна зустріч глав МЗС Німеччини, Франції, Росії та України мала би стати “першим кроком” мирного процесу. Мовляв, 6 червня в Нормандії так усе добре починалося, і Порошенко був, і Путін, — тож треба продовжити рухатися цим шляхом... А Франк-Вальтер Штайнмаєр заявив про “дорожню карту” з припинення вогню на сході України, яку мали би виробити учасники переговорів. Ця “карта” і “ефективний прикордонний контроль”, вважає Штайнмаєр, допоможуть Києву “продовжити національний діалог, — щоб належним чином включити туди людей на сході”.

Хтось скаже, що це — повна божевільня! Ну з ким там вести “національний діалог”, — з Гіркіним? (Утім, навіть якби хотіли, не факт, що вийде. Джерела у Москві, зокрема, російська публіцистка Юлія Латиніна, стверджують, що “Стрілка” уже вбито). І невже не зрозуміло, що поки певну частину нашого кордону контролюють російські терористи, мови про жодний “ефективний прикордонний контроль” бути не може?

Інша точка зору на берлінську зустріч — будь-яка війна завжди завершується переговорами. І вже сам початок розмови важливий і корисний. Так, було би значно краще, якби замість німецького й французького міністрів до Берліна приїхали би вповноважені представники ЄС і США, — але що поробиш? Якщо західні друзі-партнери України обрали саме такий формат, мусимо погоджуватися. Це все рівно краще, ніж самим сідати за стіл переговорів із росіянами...

Гадаю, істина десь посередині. Говорити, мабуть, потрібно, навіть у такому форматі. Але залежить про що. Павло Клімкін невипадково напередодні зустрічі в Берліні, виступаючи на німецькому радіо, попросив у ЄС і НАТО військової допомоги — для захисту від російських терористів. Не факт, що дадуть, — але чому б зайвий раз не нагадати Заходу про те, яке саме завдання є нині для Києва першочерговим? Про те, яку саме тему слід насамперед обговорювати, — перш ніж переходити до якогось “національного діалогу”.

Чи розуміли українську позицію у Берліні й Парижі? Принаймні, фактів, які доводять російську агресію на українському Донбасі, канцлер Меркель і президент Олланд одержали днями більш ніж достатньо. Британські журналісти, що були свідками перетину українського кордону в Ізвариному російською бронеколоною, розповіли про це світові. А новий лідер так званої ДНР Захарченко повідомив: терористи одержали з Росії серйозне підкріплення — 30 танків, 120 бронемашин машин і 1200 підготовлених бійців...

Європейські партнери України дуже не хочуть, аби збройний конфлікт на Донбасі затягнувся невідомо на скільки. Ще більше вони бояться, що Путін таки наважиться на масштабне вторгнення в Україну (не тільки на Донбасі, а на інших напрямках). Путін, який чудово знає своїх західних “друзів”, не має сумніву, що Меркель і Олланд схилятимуть Петра Порошенка до мирних переговорів. До гнилого, але компромісу, — аби тільки нарешті запанував мир... Не виключено, Путін зараз фактично відмовився від конспірації (ну хтось же дозволив британським журналістам бути там, де проходила російська техніка) у тому числі для того, аби знову “розвести” Захід. “Невже таки наважиться на велику війну? Треба тиснути на Київ, аби домовлявся”.

Умови таких гіпотетичних домовленостей західні ЗМІ вже оприлюднюють. Вони начебто є такими: усі російські терористи разом із технікою підуть назад до Росії, а Україна відновить повний контроль над Донбасом — і запропонує йому певну автономію. (Про “федералізацію” буцімто не йдеться). Україна ж у відповідь на таку “милість” Кремля мала би фактично погодитися з російським контролем над Кримом. Ні, про визнання де-юре не йдеться, — захочуть лише, аби Київ відмовився від спроб відновити контроль над півостровом. Ще щось типу того, як уже кілька десятиліть на Кіпрі. Окуповану турками північну частину острова формально ніхто не визнає — ні Кіпр, ні ЄС, ні НАТО. Але фактично Кіпр турецьку частину острова не контролює...