Боронь нас Боже від такого “сусіда з каменем за пазухою”!

Аж моторошно стає від того, що ще в 1995 році, коли, здавалося, нічого не віщувало великої біди для України, російський журналіст спророкував теперішні події у Криму. Володимир Коваленко у своїй статті “СУСІД З КАМЕНЕМ ЗА ПАЗУХОЮ. В яких випадках національна меншина стає п’ятою колоною?” (цей матеріал було опубліковано в журналі «Універсум» (ч. 1-2, 1996)) провів історичну паралель між трагічними подіями, що мали місце наприкінці 30-х років минулого століття, коли гітлерівська Німеччина окупувала частину Чехословаччини, та спробою Кремля на початку 90-х років минулого століття “накласти лапу” на український Крим.


Вже тоді автор побачив реальну загрозу для Криму з боку офіційної Москви, яка не змирилася з розпадом Радянського Союзу і плекала надії в якийсь спосіб реанімувати “імперію зла”. Володимир Коваленко проводить вражаючі аналогії.

І Гітлер, і Кремль для окупації чужих земель використовували цинічну політику під лицемірним гаслом «захисту наших від гноблення», тобто національну меншину робили такою собі розмінною монетою. У випадку з чеськими Судетами — це була німецька меншина, у Криму — російська чи російськомовна. При цьому активно і масовано використовувалася брехлива пропаганда, мовляв, упосліджена меншина страждає від гноблення та переслідування. Цим виправдовувалася нахабна військова агресія. Журналіст пише: “Схожість подій півстолітньої давності з реальністю наших днів вражає. Замініть назви «Німеччина» і «Чехословаччина» словами «Росія» та «Україна», поставте замість «Судети» — «Крим», замість «Конрад Генлейн» — «Юрій Мєшков», і ви отримаєте майже точну копію того, що відбулося наприкінці 30-х років (аж до того, що Генлейн, як і Мєшков, був професійним фізкультурником). Тому вивчення поведінки німецьких нацменшин у різних країнах може виявитись вельми корисним нині, коли внаслідок розпаду СРСР значні етнічні групи (насамперед, зрозуміло, мільйони росіян) опинилися за межами своєї етнічної батьківщини. Від відповіді на питання, чи зможуть ці люди мирно вписатися у нові держави чи ні, залежить надзвичайно багато: можливо, стабільність всього євразійського континенту”.

Але ще більше вражає “схожість подій півстолітньої давності” з нинішньою реальністю. Тоді, на початках 90-х, Росії не вдалося реалізувати свій диявольський план із захоплення ласого шматка України — Криму. Тоді далі риторики про «мілліони русскіх, отторгнутих от родіни» або про «расчленение по живому» (йдеться про розпад СРСР, за яким значна частина росіян ностальгує досі) Кремль не пішов. Хоча спроби були. Сьогодні вже мало хто пам’ятає, що в липні 1993 року Державна Дума Російської Федерації прийняла постанову "Про статус міста Севастополя" як російського міста, посилаючись на те, що, мовляв, в той час, коли Хрущов передавав Україні Крим, самий Севастополь ніби не передавали. Пробували щось “хімічити”, щоб залишити за собою “халявну” базу для Російського чорноморського флоту. Але “номер” не пройшов. На прохання Міністерства закордонних справ України було терміново скликано засідання Ради безпеки, де рішуче засуджено політичні, позбавлені елементарної логіки і міжнародної етики, дії російської Думи. Тоді Росія, дала задню. Представник Росії в Раді безпеки запевнив, що постанова Думи про так званий російський федеральний статус. Севастополя не відповідає курсу Президента Росії та уряду, ствердив повагу до суверенітету і територіальної цілісності України. Рада безпеки ухвалила документ, в якому рішення Думи Російської Федерації оцінювалось як безпрецедентний, не сумісний з цілями і принципами ООН, випад проти сусідньої держави. В усьому світі рішення Ради безпеки було сприйняте як результат, спрямований на осудження амбіційних проявів проімперіалістичних політиків.

Така поступливість Росії мала кілька причин.

Президентом Росії у ті часи був Борис Єльцин. По-перше, він за своєю суттю, в силу свого світогляду, не був імперіалістом-шовіністом, сприймався як демократ. Зрештою, як демократ він і прийшов до влади. По-друге, Росія на початку 90-х років минулого століття, після розпаду Радянського Союзу, була молодою, по суті, новоутвореною державою, яка сама ставала на ноги. У самій Росії відбувалися непрості процеси, внутрішні політичні розбірки. Вона як країна не почувалася впевненою і самодостатньою. До того ж економічно була слабкою. Не забуваємо, що теперішня міць путінської Росії тримається на високій світовій ціні нафти та газу. Зараз нафта коштує понад 100 доларів за барель, а за часів Єльцина — заледве 30 доларів. За таких умов воювати за чужі території було самогубством.

За часи правління Путіна Росія укріпилася, подолала завдяки сильній руці внутрішні конфлікти і побудувала міцну авторитарну модель правління, яка, повторюємо, тримається виключно на високій ціні нафти. Це дало підстави Кремлю зазіхати на давно омріяний Крим. Між іншим в нинішній Енергетичній стратегії РФ чорним по білому написано: «Росія має у своєму розпорядженні великі запаси енергетичних ресурсів і потужний паливно-енергетичний комплекс, який є базою розвитку економіки, інструментом проведення внутрішньої та зовнішньої політики». Висока світова ціна на енергетичні ресурси і розв”язала Путіну руки.

Думаю, план анексування півострова у Путіна визрів давно. І як писав ще в 1995 році російський журналіст-пророк Володимир Коваленко, Москва, як і свого часу Гітлер, для окупації чужих земель використала так звану “п’яту колону”. Отже, Путін вирішив не вигадувати велосипед і скористався досвідом “фюрера”. Щоправда, дуже сумним досвідом... І Гітлер, і Путін для військового втручання на чужі землі вибрали найбільш вдалий час — коли ці землі переживали внутрішні кризи, спекулюючи при цьому якоюсь міфічною загрозою “етнічній меншині”. Причому що цікаво. “У Чехословаччині, яка колись була складовою частиною імперії Габсбургів, — ставлення до німецької меншини можна було назвати зразково-показовим. Німці мали свої школи і вищі навчальні заклади, свою пресу, національне представництво в парламенті і навіть окремі німецькі лікарні. Власне кажучи, чехи і словаки були у власній країні певною мірою людьми другого сорту, а першим сортом були якраз німці: будь-який «фольксдойч» від Праги до найменшого села міг жити, не знаючи жодного чеського слова, і вважав за норму звернутися до будь-якого чеського чиновника, торговця і т.п. по-німецьки і вимагати відповіді німецькою — аналогічно тому, як поводилися і сьогодні поводяться росіяни в республіках колишнього СРСР”, — писав Володимир Коваленко. Анексуючи Крим, Путін розповідав через підконтрольні Кремлю ЗМІ (а такі в сучасній Росії майже всі!), що в Україні, зокрема в Криму, переслідують російськомовних людей, лякав загрозою росіянам з боку міфічних “фашистів” та “бандерівців”, які приїдуть з Західної України і всіх росіян перевішають. Такими пропагандистськими страшилками він обставив необхідність анексії. Але те, що світ міг “проковтнути” сто років тому, не “ковтається” сьогодні. По-перше, зараз значно складніше “навішати локшини на вуха” світовим лідерам та пересічним громадянам, бо жодну інформацію нині нереально приховати. По-друге, є вже прецедент Другої світової війни, і ніхто на граблі вдруге наступати не хоче.

Цікаво, яку б статтю зараз написав всевидячий і всезнаючий пан Коваленко? Хотілось би почитати його пророцтва, скажімо, на найближчі десять років. Особливо цікаво дізнатися, що буде з самою Росією? Скільки ще часу росіяни терпітимуть свого новоявленого Гітлера? І скільки ще російським громадянам потрібно граблів, аби нарешті мати нормального лідера?