«Та який я герой? Але зараз стану ним!»

Про галицьких героїв і галицьких хрунів


Я добре знаю, хто такі герої, бо один з них був моїм чоловіком. 20 лютого 2014 року він загинув у Києві на Інститутській, в бою із ворогом. Я втратила не просто чоловіка, батька моїх дітей — я втратила друга, рідну душу. Моє життя розділилося на «до» і «після». Не давали мені спокою останні його слова в телефонній розмові: «Якщо щось станеться, ти знаєш, що маєш робити. Ти сильна». І я зрозуміла, що маю робити — маю говорити правду! Я була сильною, а тепер стала кам’яною. Не плачу на людях, не голошу на могилі, не розповідаю «милосердним» жіночкам про своє горе. У мене нема подруг, які б розділили мій біль. Єдиним моїм другом був чоловік, а зараз — мої діти.

За три місяці, поки Андрій був у Києві на Майдані, ні я, ні діти жодного разу до нього не їздили. Він не хотів, просив, щоб лишалися вдома. Не любив тих, хто «фестивалив» на Майдані. Називав їх «туристами». Розповідав, як приїжджали районні начальники. Ходили, фотографувалися на тлі барикад, виставляли ці знимки в соцмережах як доказ того, що були на революції. Вдень красувалися в касках і бронежилетах, під вечір зникали. А він, мій Андрій, залишався разом з іншими хлопцями з сот­ні афганців нести варту вночі, коли будь-якої хвилини міг початися штурм. Не було тоді нікого з них, як не було потім на Грушевського і на Інститутській. Були Руслана, Фома з «Мандрів», Мочанов. Політиків і партійців зі «Свободи», «Удару», «Фронту змін» майже не було! Десь випаровувалися і місцеві священики, які також час від часу навідували Майдан вкупі з начальством і вели душевні бесіди з паствою. Справжні священики молилися і мерзли на лютому морозі з хрестами і образами між вогнем і «Беркутом», охороняючи тих, хто був на барикадах, а інші (абсолютна більшість) поверталися до своїх їмостей, щоб закликати парафіян до боротьби з ворогом. Андрій гостро реагував на таке фарисейство, бо був онуком нескореного священика, який в часи гоніння Греко-католицької церкви організовував підпільні богослужіння.

Коли у січні був бій на Грушевського, ми з дітьми прикипіли до телевізора і бачили, як Андрія схопили кілька «беркутівців» і вже тягли до автозаку. Побратимам вдалося відбити. Був скалічений і побитий, але вернувся не додому, а на Майдан, в намет. Через кілька днів знову на Грушевського був поранений в голову. Рана біля ока кровоточила до ранку, мав надію, що загоїться сама. Додому поїхав тоді, коли силою змусили сісти в машину. Побачила в його очах смертельну втому і зневіру. Розповів, що більше не поїде, бо перестав вірити політикам. Знав багато, бо не раз доручали йому нести варту біля намету, в якому радилася наша «трійця». Чув їхні розмови і сварки, але нікому не розповідав, навіть найближчим.

Майже не бачив на поранене око, треба було лягати в лікарню. Замість лікарні поїхав в Пустомити, на місцевий Майдан. Я була з ним, бо знала, як дратував його той бутафорський осередок боротьби з міфічними «тітушками». Андрій побачив навпроти Будинку культури величезний військовий намет, бочку з дровами і бродячими псами і накинувся на тих, хто збоку смажив собі м’ясо на вечерю. А були то місцеві хлопці. Почали кричати, щоб ми забиралися геть. «Хочете бути депутатами і тому приїхали піаритися?» Ми пояснювали, що воювати треба в Києві, і такий намет там дуже потрібний. Тим більше, що штаб пропонували розташувати в приміщенні районного Будинку культури. Але такий варіант не підійшов, бо потрібна була показуха — збирати натовп роззяв, палити бочки і шини, варити кашу на вогні! Ну майже як на Майдані у Києві, хіба для більшого антуражу треба було підкинути пару «беркутівців» в особі Лейника та Кобилінського і «тітушок» з місцевих гопників. В наметі збиралися і пересиджували до ранку пацани, яким не хотілося йти додому. Грілися не тільки кашею і дровами. Часто там заночовували і місцеві «герої», дрібні начальники, які втікали від пиляння своїх жінок. Вже потім, коли після дзвінків побратимів з сотні афганців Андрій знову (востаннє!) поїхав до Києва, часто розпитував мене про той пустомитівський Майдан. Відповідала, що не знаю, бо в Пустомитах буваю не часто.

Через два тижні після загибелі чоловіка я вперше з дітьми поїхала на Майдан. Сказати, що ця поїздка була для нас важкою, — нічого не сказати. Від особливого майданного диму, аромату квітів і запаху свічок, якими завалені вулиці Інститутська і Грушевського, досі паморочиться в голові. А всі ті слова, сказані мені афганцями, іншими майданівцями, Фомою, Мочановим утвердили мене в думці, що мій Андрій був справжнім героєм.

Зранку 20 лютого, після важкої ночі штурму, Андрія повідомили, що ввечері його, Парубія і ще трьох побратимів будуть нагороджувати орденом «За оборону Майдану». А він, виснажений і змучений, сказав: «Та який я герой! Але зараз йду і стану ним». Місце, де він загинув, на Інститутській найвище. Час смерті — восьма ранку. Всі наступні жертви були після дев’ятої. Виходить, він був першим. Снайперська куля пробила бронежилет навиліт. Орден вручили дітям під час похорону.

До чого тут галицькі хруні? Ними називають продажних представників влади, народних обранців, які зраджують інте­реси людей, вступають до будь-якої партії, навіть відверто ворожої, заради корита. Хруні переважно побожні, ревно моляться перед початком сесії чи при сусідах у церкві. Такі люди зранку приступають до сповіді, а ввечері вже паряться в сауні і бухають. Когось впізнаєте з місцевої еліти? Дуже сумно, але майже всіх...

Один з таких пустомитівських хрунів, такий собі куценький хлопуньо на прізвище Кузя (чи Куза) зі славної партії «Свобода», як тільки у Києві перестали стріляти, вирушив на екскурсію до «Межигір’я». Як це можна було не скористатися такою нагодою і не подивитися, як жив найбільший хрунь в Україні? Сам би так хотів жити! Але хлопці, що їхали з ним в автобусі, вирішили перед тим вшанувати перших героїв Небесної сотні, яких саме відспівували у Михайлівському соборі. Кузя не для того їхав на Майдан, і тому залишився чекати в автобусі. Чекати довелося довго, він був злий, що не встигне всього роздивитися в «Межигір’ї», і ляпнув дурницю: «Ну що, всі помолилися? Чола ніхто не розбив?» Його хотіли порішити вже там, на місці, за наругу над загиблими, але пощадили. Про той випадок довідалися хлопці з афганської сот­ні і тепер його шукають. А воно, убоге, пішло у відпустку, бо боїться. А ще, кажуть, його Кузиха (також депутат зі «Свободи») хоче бути заступником голови райдержадміністрації з гуманітарних питань. Ото би ми вже мали владу в Пустомитах — один гуманітарій при міському кориті, а друга — при районному.

Пустомити, чи ви заснули? Чого мовчите? Не ганьбіть своїх героїв, ви їх маєте аж трьох! Дуже горда, що серед них є мій чоловік. Він ніколи не був хрунем. Жив гідно і заслужив у Бога гідну справжнього чоловіка смерть — на полі бою з ворогом.

Наталя Дигдалович — дружина героя Небесної сотні Андрія Дигдаловича.