«Я м’яса хочу, а мені печених яблук принесли»

Що відчуває пацієнт, вперше (тьху-тьху) переступаючи поріг операційної? За всіх не розписуватимусь, мене ж найбільше хвилювала моя босоногість. Півтори години на операційному столі — та у мене ж, мерзлючки, ноги задубіють. Добре, хоч не знала, що замість запланованої «півторачки» доведеться три з половиною години під операційними лампами засмагати. А то б обшпарила ноги «кип’ятком» власного виробництва...


«На операцію у шкарпетках можна, — ощасливили мене сусідки по палаті. — З нами дівчина лежала, то попросила — їй дозволили». Що потішили, то потішили. Ось тільки щастя моє тривало недовго — до першої «очисної» процедури. Медсестричка так перестаралася, що замість «вовнутрь» величезна порція «кишкоомивача» розтеклася по кушетці калюжею. До палати повернулася з випраними кишками, у замоченому халаті, та ще й під чавкання промоклих до нитки шкарпеток. Сушити їх було ніколи, як і чекати, поки з дому інші привезуть. Довелося шльопати на операцію без шкарпеток, підбадьорюючи себе «відкриттям»: хто під наркозом, тому не холодно.

Треба було бачити очі тітоньок в операційній, коли у відповідь на запрошення до столу (тільки не подумайте, що обіднього), почули: «А де у вас тут термометр?». Після паузи довелося уточнити: «Скільки градусів? А то я мерзну дуже». Переглянувшись між собою, грізні тітоньки так само грізно видали прогноз погоди в операційній — 21 градус. А вже через хвилину я не лише про босі ноги забула, а й про все на світі. Після «снодійного» уколу почуваєшся, як в анекдоті про удава з мультфільму «33 папуги»: «Какие ру-у-у-ки? Какие но-о-оги? У меня одна сплошная ве-е-е-на»...

«Ти будеш дихати?! Я забираю кисень». Більше не хочеться, щоб мене будили такою життєрадісною фразою. Нарешті і зір увімкнувся. Дивлюся: просто над головою — зашморг. Наводжу різкість — фу, та то висяча ручка над ліжком, яка для «реанімаційних» — за підйомник (без неї — ні повернутися, ні сісти). Яка реанімація — мене ж у післяопераційну палату мали відвезти! Та після приходу лікаря дізнаюся: адресою не помилилися. «Так ся стрєсло», що через ускладнення довелося, крім запланованої, ще й позапланову операцію робити.

Карикатура зі сайту caricatura.ru

Після почутого рука сама до живота потягнулася: що там «позапланового»? Пов’язка, знову — пов’язка... А це що — м’яке, тепле, та ще й — наче живе? Тут вже очі під ковдру полізли. Опа — після операції на животі вим’я як у корови виросло. Тьху: та то гумова лікарська рукавичка на пов’язці повисла. А що вона тут робить? Питаю сусідку по реанімаційній палаті. «Це, — каже, — через трубки у животі всяка гадость стікає. Коли у рукавиці повно, її голкою від шприца проколюють, зціджують, а проколоту дірку лейкопластирем заліплюють». Після такої процедури і справді можна відчути себе дійною Бурьонкою.

Ось тільки корівку якщо не нагодуєш, то й не видоїш. А в реанімації лише на другу добу шлунок побалувати дозволяють — водою. На сніданок — крапельниці, на обід — крапельниці і на вечерю — теж. Уявіть собі очі лікаря, якому пацієнтка, щойно відійшовши від наркозу, видала: «Мене так горло болить. Напевне, застудилася. Дозвольте, я ложечку меду з’їм!». Можна лише губи мокрим бинтом змочувати, а тітонька меду просить. У неї ледь не половину нутрощів вирізали, живіт розпанаханий, а вона на біль у горлі скаржиться (не знала, бідака, що горло у неї не від застуди болить, а від вентиляційної трубки, через яку під час операції легені помпували).

Без лікарських дивацтв теж не обійшлося. Уявіть собі картину: відчиняються двері у реанімаційну палату, заходить хірург, в руці у неї — прозорий целофановий пакет, а там — кров і щось, схоже на великий (завбільшки з голову) шмат м’яса. Це моїй сусідці принесли на оглядини... вирізану у неї пухлину. Після такого видовища можна мимоволі вегетаріанцем стати.

Комусь за три дні у реанімації охоту до їжі надовго відбиває. А хтось такий апетит «належує», що після переселення у звичайну палату від холодильника не відходить.

— Я м’яса хочу, а мені печені яблука принесли, — скаржиться лікарняна сусідка, яку щойно перевели з реанімаційного відділення. — А каву з молоком можна?

— З молоком точно ні, — кажу. — Ви ж тільки їсти почали.

— А я в їдальні вже дві порції «молочного» взяла, — знову повісила носа моя співрозмовниця, почувши, що на сніданок доведеться не лише без м’яса, а й без каші залишитися...

Доба у реанімації на день і ніч не ділиться: тут усе — вперемішку. Заснути вдається лише на годинку-другу. То біль не дає розслабитися, то від найменшого шереху прокидаєшся і потім до ранку «кукаєш». Співмешканці нудьгувати не дають. У сусідньому (за перегородкою) відділенні нашої палати посеред ночі ледь до мордобою не дійшло. Новенька, яку напередодні привезли (точніше, принесли, бо вантажного ліфта у лікарні немає, і транспортувати пацієнтів з одного поверху на інший доводиться не на «каталці», а вручну — на ношах) після операції, так мирно «посопувала», що ледь стіни не здригалися. Коли ж її сусідці увірвався терпець, шумне соло перетворилося на ще «децибельніший» дует. «Вася, рота стуль! Замовкни, сказала!» — намагалася перекричати храп жінка, влаштувавши побудку, мабуть, в усьому відділенні. А Вася і далі похропувала. Прокинулася лише після того, як, намагаючись розбудити її, сусідка з крику на рев перейшла.

— Мене Теодора звати, — спросоння відрекомендувалася новенька, яку крикунка,не пригадавши її рідкісне ім’я, на Васю перехрестила. Представилася, і знову — «хропака». А сусідки до ранку більше не чути було. Зате про «хропливо-крикливий» поєдинок наша палата і після виписки з реанімації згадувала, побачивши у коридорі Теодору... із загіпсованою рукою. По-чорному «гуморили», що це «Васі» від сусідки за «веселу» нічку перепало.

анекдот до теми

Пацієнт запитує лікаря, коли треба розплатитися — до чи після лікування.

—Ніяких «після»! — обурюється лікар. — Лікуєш вас, лікуєш, а ви потім лежите у труні і вдаєте, що мене не помічаєте.