«Жыве Беларусь!»

Днями переглянув польську стрічку про сучасні події у Білорусі — «Жыве Беларусь!». Назва стрічки — гасло, яке взяла на озброєння білоруська опозиція, яка виступає проти режиму Олександра Лукашенка. Стрічка базується на реальних подіях. І це жахає...

Події у фільмі відбуваються у 2009-2010 роках у Білорусі. Головний герой — 23-річний рокер Мирон Захарко. Він не цікавиться політикою. Через серцеву недостатність та інші хвороби, отримані після катастрофи на ЧАЕС, військова комісія дає йому відтермінування від армії. Дівчина Мирона Віра — прихильниця опозиції. На одному з концертів група Мирона «ФорZа» виконує композицію про революцію, а потім один із музикантів провокує натовп на скандування гасел опозиції. Мирон намагається заспокоїти публіку, попереджає натовп, що їхні дії небезпечні, але це не допомагає. Як наслідок, концерт розганяють. Мирона затримують і доставляють у військкомат. Медкомісія анулює його діагнози. Мирона, який опирався, вперше жорстоко б’ють. Потім відправляють на службу — у військову частину в зоні відчуження ЧАЕС.

В армії Мирон разом з іншими молодими солдатами потерпає від жорстокої дідівщини. Потай від інших Захарко спілкується по мобільному з Вірою і розповідає їй про життя в армії, а вона, користуючись цією інформацією, веде блог від імені анонімного солдата. Блог стає дуже популярним і привертає увагу міністерства оборони та польських медіа. Мирона підо-зрюють, а до Віри навідуються працівники КДБ — конфіскують її жорсткий диск ноутбука як речовий доказ. Під час репетиції військової присяги один з молодих солдатів відмовляється приймати присягу російською. Солдат, після кпинів і приниження офіцерами, все одно намагається скласти присягу білоруською. Увечері його знаходять побитим і закривавленим. Під час візиту віце-міністра оборони в частину Мирон звертається до нього з проханням допомогти з легалізацією білоруської в армії шляхом видання статуту цією мовою. За це Мирона карають гауптвахтою. Припинення ведення блога викликає хвилювання серед опозиційної молоді. На вулицях Мінська відбуваються мітинги з вимогою свободи білоруській мові. Стає відомо, що автор блога — Мирон. Люди розвішують по Мінську плакати із зображенням хлопця, роблять графіті. Влада йде на поступки — міністерство оборони випускає статут білоруською.

Напередодні приїзду тележурналістів командування частини вимагає, аби Мирон дав інтерв’ю, сказавши, що вів блог з почуття помсти за те, що його забрали в армію, а тепер кається. Мирон відмовляється, і його знову відвозять на гауптвахту, де «діди» його жорстоко б’ють. Силовики вриваються в будинок Віри, яка друкує агітаційні плакати. В її кімнаті створюють безлад, роблячи схожою на наркопритон, а самій Вірі колють наркотик. «Притон» показує телебачення.

Мирон вирішує балотуватися на місцевих виборах, про що повідомляє в обіцяному інтерв’ю. Захарко, що пробрався у службові приміщення дільниці, під час підрахунку голосів дізнається про свою перемогу, але стає свідком фальсифікації. Він знімає махінації з голосами на камеру телефону. За Мироном, що ховається на виборчій дільниці, приїздить замполіт з солдатами, Захарко тікає. Під час втечі втрачає свідомість. Потім переживає інсульт, який свідомо не лікують, що призводить до паралічу половини тіла хлопця...

Не раз спілкувався з молодими білорусами, прихильниками опозиції. Для них репресії стали нормою, а відвідання КДБ — звичною практикою. Вихід — або сидіти за ґратами, або втікати в Польщу чи Україну, або погоджуватися на існування режиму. Паралелі з загрозами для України очевидні — від рівності білоруської та російської до повного витіснення білоруської минуло менш як десять років. Від демократичного обрання Лукашенка президентом у 1994-му до авторитарного режиму «бацьки» було достатньо одного президентського терміну... Від байдужості до того, що відбувається в країні, до вже неможливості щось змінити — півкроку.