Місто вільного джазу

Хоча це музичне місто завжди, ще від початку ХХ століття, було джазовим і дихало з цією живою вільною музикою в унісон. Так було в усі часи, навіть у радянські («Сегодня ты играешь джаз, а завтра родину продашь»).

У дні Alfa Jazz Fest Львів наче з лиця змінився. Ніби опущена голова підвелася, і ми побачили риси європейського міста, ми й на себе глянули збоку, побачили, якими можемо бути усміхненими та світлими. Яке це ней-мовірне задоволення — упіймати себе на піднесеному відчутті, що живеш у місті, куди з’їжджаються з усіх-усюд, і саме тут виникає відчуття спорідненості людей однієї крові, хоч які б ми були різні при цьому.

Такого ажіотажу не було навіть перед більш значущими подіями: здавалось, усі готелі та хостели переповнені, до усіх хтось приїхав у гості, а квитків уже давно нема… Проте є вільний доступ до концертів просто неба. І от саме на ці концерти «у вільному доступі» потягнулись навіть ті, хто спокійно жив дотепер без джазу. Просто йшли під одну зі сцен у центрі міста чи прямували до Парку ім. Богдана Хмельницького, до одного зі встановлених там екранів, винесених за межі сцени ім. Едді Рознера. У ці дні музика була як повітря та сонце — одна для усіх, усім доступна, а у «глядацькому залі на траві» навіть сприймалася краще завдяки особливій атмосфері.

Однодумці пізнавали одне одного ще у маршрутках: ось ця пара з наплічниками, з килимочком під пахвою, точно вийде на зупинці перед Парком ім. Богдана Хмельницького. Вони, мабуть, на концерт Боббі Макферріна зібрались. Далі третина маршрутки рушала в одному напрямку. Варто було обійти весь парк, дивуючись, як комфортно можна почуватись посеред такого скупчення людей, лише тому, що між ними панує настрій свята та доброзичливості, і усі тримаються однієї хвилі піднесення… Востаннє такі обличчя у натовпі я бачила на Хрещатику кінця 2004 року.

Концерти open-air. Відкриті серця, відкриті обличчя. Добре і молодим з маленькими дітьми, і людям поважного віку. Бачила чоловіка, що, спираючись на паличку, йшов до одного з екранів, а йому вже тримали місце на лавці його друзі, усі у віці «добряче за шістдесят»… Тут, у парку, багато хто зустрів тих, кого давно не бачив, а якби й побачив десь у місті, на бігу, у спішці, то, може, й не помітив би… Знайомий видавець — він побував на більшості концертів фестивалю — поділився своїми спостереженнями: глядацькому залу «на траві» рівних не було. І зробив висновок: «Публіка поза сценою ім. Едді Рознера — фантастична, такої концентрації найкласнішого, що є у людях, в нашому місті важко знайти».

Особливо запеклі завсідники джазових концертів спали у ті дні по кілька годин, однак випромінювали задоволення від життя, запевняли, що відчувають приплив сил. Хтось із меломанів не зміг приїхати до Львова, але пообіцяв не пропустити наступного джазового фестивалю. А хтось із львів’ян навіть не зрозумів, що у місті щось відбулось, бо так і не зміг відірватись від телевізора…