«Вставай, Україно!» – далі буде...
Політики та експерти сперечаються, чи доцільно продовжувати марафон під назвою “Вставай, Україно!”. Нагадаємо, розпочалася опозиційна акція.
14 березня 2013 року маршем у Вінниці, в якому, за різними оцінками, взяли участь до 10 тисяч осіб. Потім акції пройшли в Ужгороді, Львові, Івано—Франківську, Тернополі, Чернівцях, Житомирі, Луцьку, Харкові, Полтаві та інших українських містах. Зазвичай на мітинги приходило від двох до семи тисяч людей, більшість з яких — активісти “Батьківщини”, “Свободи” та “Удару”. Завершитись акція мала
18 травня 2013 року у столиці на День Європи масштабним маршем. Справді, попри перешкоди з боку влади, мітинг на Софіївській площі був велелюдним. Послухати лідерів опозиції прийшло чимало киян. Здавалося, мітинг у столиці мав стати логічною крапкою чи, радше, знаком оклику. Самі лідери опозиції наголошували, що віче на Софіївській площі стало кульмінацією акції (з латинської кульмінація — вершина, момент найвищого піднесення).
Отже, після кульмінації закономірно йде спад емоційного напруження. Саме так і сталося з акцією “Вставай, Україно!”.
На київському віче лідери опозиції несподівано заявили, що не згортають акції, а продовжують ходу по Україні, доки не “повалять режим Януковича”. Це, власне, і викликало дискусію, чи варто “намотувати кола”. Експерти побоюються, що безкінечна акція, в якій ставляться нереалістичні в короткій перспективі цілі, може перетворитися на формальність.
А мітинги для галочки чи для картинки на телеекрані не додають ентузіазму. Відомо, що будь—яку хорошу ініціативу можна довести до абсурду. Тож щоб цього не сталося з “Вставай, Україно!”, як на мене, варто було б вчасно, на піднесенні, її закінчити. І далі боротися з режимом не на мітингах. Зрештою, коли люди бачать, що з’являються нові “тушки”, що опозиціонери не здатні мобілізувати своїх депутатів одностайно голосувати за обіцяні на виборах законопроекти (як, наприклад, декриміналізація статті Тимошенко, недовіра уряду Азарова чи ліквідація пільг), то і на мітинги не поспішають приходити.
Недаремно Юлія Тимошенко у своїй статті “День Європи” закликала колег по опозиції припинити акції “Вставай, Україно!”. Мотивувала це тим, що мітинги опозиції провокують владу організовувати альтернативні віча на кшталт “антифашистського маршу”, що відбувся 18 травня у Києві. На думку Тимошенко, така конфронтація може призвести до кривавих наслідків. Насправді однією з причин, які спонукали ув’язнену опозиціонерку закликати до згортання акції, може бути розуміння, що градус активності людей падає, підняти на революцію українців не вдалося, відтак ідея нівелюється і навіть дискредитується.
Такої ж думки і Юрій Луценко. «18 травня у Києві був фінал. Продовження цієї акції малозрозуміле. З моєї точки зору, у такому форматі цю акцію потрібно припиняти, коли вона вийшла на пік»,— заявив він.
Щоправда, лідери опозиції притримуються іншої точки зору. Попри застороги Тимошенко і Луценка, і Яценюк, і Тягнибок настроєні мітингувати до переможного кінця. Зрозуміти їх логіку можна. Для лідерів опозиції мітинги в регіонах — це потужний інформаційний привід та шанс з’явитися в ЗМІ, зокрема в телевізорі. Але проводити мітинги задля картинки, спілкуватися з людьми лише зі сцени за відсутності будь—якого зворотного зв’язку, по—моєму, малоефективно. Як співається у старій пісні, “є у революції початок, нема у революції кінця...”
“Зміщено всі цінності — моральні, етичні, політичні. Всюди брехня, люди вдають когось, ким не є. Починаючи від президента, який, в кращому разі, має бути завгаром, і закінчуючи зірками шоу—бізнесу, які вісім класів закінчили і щось там із себе корчать. Навколо суцільні симулякри і брехня”.
